Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

мені дуже вірити в те, що я одержу щедрий пай: на березі я вже встиг почути дещо і про капітана Пелега, і про його примхливого старого приятеля Білдеда. Оскільки вони були головними пайовиками «Пеквода», всі інші, дрібніші, розпорошені пайовики доручили порядкувати на судні саме їм двом. І я здогадувався, що слово того старого скнари, Білдеда, напевне важить дуже багато при найманні екіпажу, надто ж тепер, коли я побачив, що він сидить, тут, на «Пекводі», почуває себе в цій каюті як удома і читає Біблію, наче вдома перед каміном. Та поки Пелег марно силкувався застругати складеним ножиком перо, старий Білдед, на мій неабиякий подив (коли зважити, що він був тут вельми зацікавленою особою), не звертав на нас аніякісінької уваги, а мурмотів собі далі, схилившись над книгою: «Не складайте собі скарбів на землі, де їх нищить міль…»

- Ну, капітане Білдеде,- перебив його Пелег,- що ти скажеш: який пай ми покладемо цьому юнакові?

- Тобі краще знати,- могильним голосом відповів Білдед.- Сімсот сімдесят сьомий буде не забагато, правда? «…де нищить їх міль та іржа, а складайте …»

«Авжеж, з такого паю наскладаєш! - подумав я.- Оце-то поклали! Сімсот сімдесят сьомий пай! Так, старий Білдеде, ти твердо вирішив покласти мені такий пай, щоб я нічого не міг наскладати на цьому світі, де міль та іржа нищать скарби земні. Так, так, справді, це надзвичайно далекий пай. І хоч таке велике число - аж сімсот сімдесят сім! - спочатку могло б викликати в людини з суходолу оманливе враження, та досить трохи подумати, і стане ясно, що хоча це число й справді немале, одначе коли всього лиш замінити «сім» на «сьомий», то ви зразу побачите, що сімсот сімдесят сьома частина одного цента - це куди менше, ніж сімсот сімдесят сім золотих дублонів». Отак подумав я в ту хвилину.

- Ти що, здурів, Білдеде? - вигукнув Пелег.- Невже ти хочеш пограбувати цього хлопця? Треба дати йому більше.

- Сімсот сімдесят сьомий,- знову сказав Білдед, не підводячи очей, і замурмотів далі: - «…бо де скарб твій, там буде й серце твоє!»

- Я запишу йому трьохсотий пай,- сказав Пелег.- Чуєш, Білдеде? Трьохсотий пай, я сказав.

Білдед відклав книгу, поважно обернувся до нього й відказав:

- У тебе щедре серце, капітане Пелегу, але ж не забувай і обов’язку перед іншими власниками цього судна. Адже багато їх - удови та сироти. І як ми надто щедро винагородимо цього юнака, то віднімемо хліб у цих вдів та сиріт. Сімсот сімдесят сьомий пай, капітане Пелегу!

- Слухай, Білдеде! - загорлав Пелег, схопився й затупцяв по каюті.- Грім би тебе побив, капітане Білдеде! Якби я тебе слухався в цих ділах, то досі вже мав би такий тягар на сумлінні, що він потопив би найбільший корабель, який лишень плавав будь-коли за мис Горн!

- Капітане Пелегу,- не змінюючи тону, відказав Білдед.- Яка осадка в твого сумління - чи десять дюймів, чи десять сажнів,- я не знаю, але ти як був, так і зостанешся людиною безсердечною, капітане Пелегу, і я дуже боюся, що сумління твоє діряве й воно раніше чи пізніше потопить тебе в геєні вогненній, капітане Пелегу.

- В геєні вогненній! В геєні вогненній! Ти мене ображаєш, Білдеде, так ображаєш, що годі стерпіти! Це ж несвітська образа - сказати людині, що їй судилося пекло! Стонадцять громів! Як ти мені ще раз таке скажеш, Білдеде, терпець мені урветься, і я… і я… я проковтну живого цапа з шерстю й з рогами. Геть із каюти, геть облудний, брудний паскуднику! Звійся геть!

Викрикнувши громовим голосом ці слова, він кинувся на Білдеда, але той навдивовижу спритно й швидко ухилився.

Наляканий такою несподівано бурхливою сваркою між двома головними власниками судна, в чиїх руках до того ж була влада, я вже почав вагатися: чи не облишити думку про те, щоб вирушити в плавання на судні, яке належить таким непевним власникам і таким запальним капітанам. Я ступив від дверей убік, щоб дати дорогу Білдедові: адже той, я був певен, зараз прожогом утече від розбудженого в Пелегові гніву. Та він, на мій подив, спокійнісінько сів собі знову на брус і, як видно, зовсім не збирався втікати. Певне, він давно звик до цього нерозкаяного грішника Пелега. А той, певне, витративши увесь свій запал, сів за стіл, лагідний, наче ягнятко, хоча ще трохи тіпався від нервового збудження.

- Фю! - свиснув він нарешті.- Здається, шквал пройшов за завітряним бортом. Білдеде, ти колись умів добре гострити гарпуни, загостри мені перо, чуєш? Бо мій ножик давно не куштував бруска. От так: дякую, Білдеде. То як тебе звуть, юначе? Ти наче сказав, що Ізмаїлом? Ну, гаразд, Ізмаїле, я тебе записую на трьохсотий пай.

- Капітане, сказав я тоді,- у мене є один приятель, він теж хоче найнятись. Привести його завтра?

- Аякже! - відповів Пелег.- Приводь, подивимось на нього.

- А якого пая захоче він? - простогнав Білдед, зводячи погляд від книги, в яку знов устромив носа.

- Ет! Це не твій клопіт, Білдеде,- огризнувся Пелег.- А твій приятель полював коли на китів? - спитав він, обернувшись до мене.

- Він їх убив стільки, що я й порахувати не годен, капітане.

- Ну, то приводь його.

Я підписав папери й пішов, певнісінький, що того ранку впорався з ділом дуже добре і що «Пеквод» - саме те судно, яке вибрав для нас Йоджо, щоб воно занесло нас із Квіквегом за мис Горн.

Та не встиг я відійти далеко, як мені спало на думку, що я ж так і не побачив капітана, з яким маю вирушати в плавання; правда, так буває частенько, що китобійне судно спорядять повністю, наберуть весь екіпаж, і аж тоді вперше з’являється капітан, аби прийняти судно під свою команду. Адже часом рейси бувають такі тривалі, а проміжки між ними такі короткі, що коли капітан має родину або в нього є ще якесь дуже пильне діло на березі, то він не тратить свого часу на судно в порту, а полишає власникам споряджати його в нове