Автор невідомий - Народні казки - Російські казки

— Навіщо назад викинула? Нам би це згодилося.

— Хіба це гроші! Пошукаємо кращих.

Привела його до іншого льоху, відчинила двері — льох ущерть сріблом насипаний. Бездольний ще більше зрадів, кинувся хапати гроші і в торбу складати; а дівиця знов сміється:

— Хіба це гроші! Ходімо, пошукаємо кращих.

Привела його до третього льоху — повнісінького золота й перлів:

— Оце гроші, бери, накладай у торби.

Набрали вони золота й перлів і пішли в дорогу.

Далеко чи близько, високо чи низько — швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться — приходять у те царство, де купецький син на заводі жив, вино курив. Цар його впізнав:

— О, та це ти, Бездольний! Чи одружився, ач, яку красуню за себе взяв! Ну, як хочеш — живи тепер у моєму царстві.

Купецький син почав зі своєю дружиною радитись, вона йому каже:

— Нам однаково, де жити; певно, тут і лишимося.

От вони й лишилися жити в тому царстві, придбали будиночок і зажили у злагоді.

Минув час, позаздрив їхньому життю ближній царський воєвода, прийшов до старої чаклунки й каже:

— Послухай, бабцю! Навчи, як мені купецького сина зі світу зжити; називається він Бездольним, а живе удвічі заможніше за мене, і цар його жалує більше за бояр і думних людей, і дружина в нього красуня яких світ не бачив.

— Гаразд! Помогти ділу можна: іди до самого царя й обмов перед ним Бездольного: так і так, мовляв, обіцяє він сходити в місто Ніщо, принести не знати що.

Ближній воєвода — до царя, цар — по купецького сина:

— Що ти, Бездольний, на всі боки хвалишся, а мені нічичирк! Завтра ж вирушай у дорогу: сходи в місто Ніщо, принеси не знати що! Якщо не виконаєш цієї служби, дружину відберу.

Приходить Бездольний додому й гірко-гірко плаче. Побачила дружина й питає:

— Чого плачеш, любий друже? Чи образу хто утнув, чи цар чаркою минув, чи погано привітав, важку службу загадав?

— Таку службу, що важко й вигадати, не те що виконати; бач, наказав мені сходити в місто Ніщо, принести не знати що!

— Нічого не поробиш, із царем не поспориш; треба йти!

Принесла вона ширинку[8] та клубочок, віддала чоловіку й наказала, як і куди йти.

Клубочок покотився прямісінько до міста Ніщо; котиться він і полями чистими, і мохами-болотами, і ріками-озерами, а слідом за ним Бездольний крокує.

Далеко чи близько, високо чи низько — стоїть хатинка на курячій ніжці, на собачій гомілці.

— Хатинко, хатинко! Повернися до лісу задом, до мене передом, — вигукнув Бездомний.

Хатинка повернулася; він відчинив двері на п’яту, зайшов усередину — сидить на лаві сива баба:

— Фу-фу! Донині руського духу не чуто, не бачено, а нині руський дух сам прийшов. Ну, добрий молодче, вчасно нагодився; я саме голодна, їсти хочу; уб’ю тебе і з’їм, живого не відпущу.

— Ти що, стара чортице! Як їстимеш мандрівну людину? Мандрівник і кістлявий, і чорний; ти спершу баньку натопи, мене покупай-попар, а тоді їж на здоров’я.

Баба натопила баню. Бездольний помився, попарився, дістав дружинину ширинку й почав обличчя витирати.

— Звідки в тебе ця ширинка? Це ж моя небога вишивала!

— А я з твоєю небогою одружився.

— Ой, зятю любий! Чим же тебе вітати-частувати?

Наставила баба різних наїдків, усяких вин та медів; зять не пишається, не комизиться, сів за стіл і почав уплітати. От баба нагодувала його, напоїла, спати поклала; сама сіла біля нього й почала допитуватись:

— Куди йдеш, добрий молодче, — чи за бажанням, чи за примусом?

— Яке ж тут бажання! Цар велів сходити в місто Ніщо, принести не знати що.

Рано вранці розбудила його баба, покликала собачку.

— Ось, — каже, — тобі собачка; він доведе тебе в те місто.

Цілий рік мандрував Бездольний, прийшов у місто Ніщо — немає жодної живої душі, всюди пустка! Прокрався він до палацу і сховався за піччю. Увечері приходить туди дідок, сам з нігтик, борода з ліктик:

— Агов, Ніхто! Нагодуй мене.

Миттю все готове; дід наївся-напився й пішов.

Бездольний мерщій зліз із-за печі й крикнув:

— Агов, Ніхто! Нагодуй мене.

Ніхто нагодував його.

— Агов, Ніхто! Напої мене.

Ніхто напоїв його.

— Агов, Ніхто! Ходімо зі мною.

Ніхто не відгукується.

Повернув Бездольний додому; ішов-ішов, раптом назустріч йому мужик іде, ломакою підпирається.

— Стій! — крикнув він купецькому сину. — Нагодуй-напої подорожнього.

Бездольний наказав:

— Агов, Ніхто! Подавай обід.

Тієї ж миті в чистому полі стіл з’явився, на столі всяких наїдків, вин і медів — скільки душа забажає. Зустрічний наївся-напився й каже:

— Поміняй свого Ніхто на мою ломаку.

— А на що твоя ломака годиться?

— Тільки скажи: гей, ломако, дожени того-то і вбий на смерть! — вона враз наздожене і вб’є хоч якого силача.

Бездольний помінявся, взяв ломаку, відійшов кроків на п’ятдесят і вимовив:

— Гей, ломако, наздожени цього мужика, убий його на смерть і відніми мого Ніхто.

Ломака пішла колесом — з кінця на кінець повертається, з кінця на кінець перекидається; наздогнала мужика, вдарила його в лоб, убила й назад повернулась.

Бездольний узяв її і вирушив далі; ішов-ішов, трапився йому назустріч інший мужик: у руках гусла несе.

— Стій! — гукнув зустрічний купецькому сину. — Нагодуй-напої подорожнього.

То й нагодував,