Стівен Кінг - Темна вежа: Темна вежа VII

– Оберігати троянду – це по-перше. Оберігати писаку – це по-друге. Але поза тим ми з цим Діпно і тим третім, Карвером, повинні створити одну з найпотужніших у світі корпорацій. Ми торгуватимемо нерухомістю, ми працюватимемо з… е-е… – Він знову видобув потертого зеленого нотатника, швидко звірився з ним і сховав. – Ми працюватимемо з «розробниками програмного забезпечення», не знаю, хто то такі, але вони створять технологію наступного покоління. Ми маємо запам’ятати три слова. – Тут він швидко випалив слова, завчені напам’ять: – Майкрософт. Мікрочипи. Інтел. І не має значення, наскільки великі ми виростем… чи наскільки швидко… головними для нас насправді будуть лише три завдання: захищати троянду, захищати Стівена Кінга й за всякої нагоди сипати сіль на хвіст двом іншим хвірмам. Одна зветься «Сомбра». Друга… – Джон трохи завагався, але пауза була майже непомітна. – Друга – «Північний центр позитроніки». Судячи з того, що я від вас почув, «Сомбру» більше цікавить нерухомість. А «Позитроніку»… ну, наука і електроприлади, це навіть мені ясно. Якщо «Сомбра» схоче відхопити шмат землі, «Тет» спробує дістати його першим. Якщо «Північному центру» забажається патент, ми маємо отримати його першими чи принаймні перешкодити їм. Зробити так, щоб його отримала третя сторона, якщо вже на те пішло.

Едді схвально кивнув. Старий сам до цього допетрав, він йому такої вказівки щодо патентів не давав.

– Ми три беззубі мушкетери, старі пердуни апокаліпсису, які мають всіляко, не гребуючи ніякими засобами, заважати тим двом хвірмам здобути бажане. Брудні методи лише вітаються. – Джон широко всміхнувся. – У Гарварській школі бізнесу я не вчився, але врізати комусь по яйцях зможу і без науки.

– Добре, – підводячись, резюмував Роланд. – Гадаю, час нам уже…

Едді підніс руку, зупиняючи його. Так, він хотів якнайшвидше опинитися там, де були Сюзанна та Джейк, не міг дочекатися, коли пригорне до себе кохану і вкриє її обличчя цілунками. Здавалося, ціла вічність минула відтоді, як він бачив її востаннє на Східному шляху в Кальї Брин Стерджис. І все ж таки він не міг отак просто піти, як Роланд, котрому люди підкорювалися все життя і котрий звик сприймати відданість до смерті як належне навіть від незнайомих. Але Едді бачив перед собою не ще одне знаряддя, а незалежного янкі, тверезо мислячого і розумного, як чорт… але застарого, щоб виконати їхнє прохання. До речі, про застарих, як бути з Аароном Діпно, пацієнтом хіміотерапії?

– Мій друг хоче якнайшвидше вирушати, та й я теж, – сказав Едді. – У нас іще довга дорога попереду.

– Я знаю. Це в тебе на обличчі, синку. Як шрам.

Ця думка: що обов’язок і ка можуть лишити на обличчі в людини відбиток, і комусь він здасться окрасою, а комусь – каліцтвом, – викликала в Едді захват. Надворі гуркотів грім і спалахували блискавки.

– Але чому ти погодився? – спитав Едді. – Мені потрібно це знати. Чому без питань береш на себе обов’язок від людей, з якими щойно познайомився?

Джон поринув у задуму. Він торкнувся хрестика, який тепер носитиме аж до самої своєї смерті 1989 року, хрестика, подарованого Роланду старенькою в усіма забутому містечку. Так само він торкатиметься його в прийдешні роки, розмірковуючи перед ухвалою якогось важливого рішення (найважливішим з них, напевно, буде припинити співпрацю «Тета» з IBM, компанією, яка виявлятиме дедалі більше бажання вести бізнес з «Північним центром позитроніки») чи готуючись до якоїсь секретної операції (наприклад, бомбардування офісу «Сомбра Ентерпрайзез» у Нью-Делі, за рік до своєї смерті). Хрест заговорив до Мозеса Карвера і ніколи більше не оживав у присутності Каллема, скільки б він на нього не дмухав, але іноді, вже засинаючи, він стискатиме хрестик у руці й думатиме: «Це сіґул. Сіґул, дорогенький. Щось із іншого світу».

Якщо він і шкодуватиме про щось ближче до завершення свого земного шляху (окрім деяких справді брудних трюків, що коштували життя не одній людині), то тільки про те, що не мав шансу відвідати інший світ, до якого зазирнув одним оком буремного вечора на Черепаховій алеї у Ловеллі. Вряди-годи Роландів сіґул навіював йому сни про поле, вкрите трояндами, й чорну, мов закіптюжену, вежу. Коли-не-коли його відвідували страхітливі видіння про два багряні ока, що пливли в повітрі без жодного тіла й без перестанку вдивлялися у виднокрай. Іноді вві сні він чув, як якийсь чоловік без угаву сурмить у ріг. Після них він пробуджувався в сльозах – від прагнення, утрати й любові. Він прокидався, стискаючи в руці хрестика, й думав: «Я відкинув Дискордію і не шкодую про це; я плював у безтілесні очі Багряного Короля і тішився; я зв’язав свою долю з ка-тетом стрільця й Білістю та ніколи не сумнівався, чи правильно це».

Утім, попри все це, він шкодував, що не вийшов, бодай один-єдиний раз, у той, інший світ, що чекав за дверима.

Тепер же він сказав:

– Ви, хлопці, робите все правильно. Точніше тут і не скажеш. Я вам вірю. – Він завагався. – І вірю у вас. Я бачу, що все це правда, у вас в очах.

Едді вже подумав, що Каллем сказав усе, але раптом Джон вишкірився, як хлопчисько.

– А ще, по-моєму, ви пропонуєте ключі до якоїсь здоровецької машини. Хто б відмовився її завести й подивитися, як вона працює?

– Тобі страшно? – спитав Роланд.

Джон Каллем замислився над питанням, потім кивнув.

– Угу.

Роланд кивнув.

– Добре, – мовив він.

Під чорним небом, що клекотіло негодою, вони поїхали назад на Черепахову алею в машині Джона Каллема. Хоч був розпал літнього сезону і більшість котеджів на озері Кезар, напевно, не стояли порожні, дорогою їм не трапилося жодного автомобіля, який їхав би в той чи в інший бік. Усі човни, що плавали озером, давно вже знайшли прихисток в укритті.

– Як я й казав, у мене є для вас ще щось. – Джон рушив до фургона свого пікапа, в якому стояв сталевий ящик, підсунутий ближче до кабіни. Порив вітру роздмухав йому ріденький сивий пушок на голові. Джон набрав комбінацію цифр, розкрив підвісний замок і зняв з ящика кришку. Зсередини витяг дві запилюжені, добре знайомі мандрівникам торби. І одна мала вигляд майже нової порівняно з другою – потертою, знебарвленою, кольору землі в пустелі, затягнутою на довжелезний сирицевий шнурок.

– Наші ґунна! – на радощах і від подиву мало не заверещав Едді. – Звідки, чорт забирай…

Джон обдарував їх обох усмішкою,