Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

нас, мабуть, у дзеркало своєї біографії: ще куцої — на піваркуша з шкільного зошита, не більше, але вже чимось для нього значної, пам’ятної.

— …Стою перед матір’ю, — худий, малий, у лахматому піджаці, поли ледь долівки не торкаються, а вона: «Ой, синку, розумний ти в мене…»

— А ти справді розумний? — знову сипнув свого на коша Михась Бриль.

— Як сто колгоспних поросят, — незлобливо відбився Віталій і повернувся до канви сповіді: — А коли отримав зарплату, пішли на базар… Я попереду, як баришник, позираю на ряди, прицінюючись, а мати скуповує, що треба, складає в кошик і хвалиться кожному: «Син гроші одержав, першу зарплату!»

Притихло студентство, заслухалось. Згадало своїх матерів, свої домівки… Навіть Михась принишк. Виріс він теж без батька, на сирітських хлібах, знає, що важить копійка в селянській хаті, та ще в скрутні повоєнні роки.

— Незабаром посилає мене редактор в один колгосп…

— Жито жати?

— Та ну вас! — відмахнувся Віталій від чиєїсь репліки, наче від надокучливої мухи. — «Шуруй, — каже, — напишеш про завфермою. Для зразка ось кілька запитань», — тицьнув папірця. Відстань до потрібного колгоспу — десять кілометрів, транспорту — чортма. Почухав я пішки. Приходжу. Розшукав завфермою, вийняв з кишені папірця, прочитав нашвидку запитання — і назад…

— Навтікача?

— Навтікача… Написав матеріал, підсовую редактору. Перебіг той очима мій опус, питає: «Що це?» — «Матеріал». — «От що, голубе, іди ще раз на ферму і перероби». Суперечити не посмів. Але ж як соромно вдруге показуватись на очі завфермою! Білів і червонів, мерз і прів, та знову стояв перед ним і читав з папірця запитання… Написав матеріал заново, а редактор: «Не годиться. Ти, мабуть, не ходив на ферму». — «Їй-бо, ходив!..» — «Не видно. Ще раз піди». Я з плачем у село… Причепився до завфермою, як болячка, ходжу за ним хвостом і розпитую, що на думку спаде. Слухав він, слухав, а тоді й каже: «Чи ти, хлопче, такий дурний, чи справді нічого не тямиш?..»

Ми покотилися з реготу.

— Ой, не можу, — брався за живіт Михась Бриль. — За двадцятьма рядками стоптав шістдесят кілометрів. Тисяча й одна ніч. Вертеп. Бетлейка[5]!.. Скільки ж ти гонорару хапонув?

— Шістдесят копійок.

— Ой, не можу!..

— А я ж зміг, — засміявся Віталій. Він зачекав, поки вщухне гамір. — Про свої поневіряння признавсь я матері. Вона: «Дитино моя, кидай цю анахтему. Навіщо це тобі?»

— А ти?..

— А я не кинув. Правда, розпрощався заочно з заочним філфаком, а вступив на стаціонар факультету журналістики, щоб з вами, гицелями, стрітись. Вось гак! — Віталій по-приятельськи обняв Михася Бриля.

З вишень опадає цвіт. Білі пелюстки густо, наче сніг, устеляють землю.

Зате яблуні — в усій вроді, цноті й повноті весільного вбрання.

Горять свічки каштанів.

Славгород о цій порі — казка, писанка, розмальована закарпатськими умільцями, а ми покидаємо його, покидаємо, щоправда, без особливих сентиментів: починається виробнича практика — річ не менш приваблива, тим паче річ предметна і потрібна.

Мій шлях — на Південнолиманськ.

…Проводи без квітів.

Зі мною їде Варя Ремез, безтямно закохана у Віталія Гайдука.

Уночі де не взялися хмари, закутали в сиву попону і Дніпро, і гори… Полив дощ. На вокзал я приїхав за півгодини до відходу поїзда. Варі нема. Лишилося п’ять хвилин — не видно… Поспішаю до вагона.

У тамбурі — двоє. Мене не помічають: цілуються. Пробираюсь у вагон, щоб не заважати їм.

— Юрку, ти?..

Розчервонілі, сяючі на мене дивляться Варя і Віталій. У Варі на золотистому волоссі срібляться краплі дощу. Сріблястий відблиск помічаю також у волошкових очах і на рожевих, припухлих від поцілунків губах.

— Де ти забарився?

— Гадали: вже не прийдеш…

— Панове! Ви погано про мене подумали. Ховаюся в купе. Хай прощаються — не бачитимуться ж цілих два місяці!

Потяг рушає. До купе заходить Варя — щаслива, переповнена радістю. Не знайшла нічого кращого, як сказати:

— Ти мій найближчий друг.

І додає:

— Після Віталія, звісно…

Вагон, як човен на хвилях — хить, хить…

Розмірковую. І таланить же іншим. Усе просто, гарно: любов, поцілунки, зустрічі, розлуки… Мов у кіно, у віршах… У мене так не виходить. Не вмію поводитися з дівчатами. І чого я такий незугарний вдався?..

Дивлюся у вікно — дощ сивіє, наче полин на обніжку. Добре б оце їхати з Олею. В одному вагоні, в одному купе. І щоб вона під шум полинового дощу раптом шепнула:

— Люблю…

Про мою любов ніхто не знає. Та я люблю… Мінливі блакиті очі мимоволі ввижаються мені і вдень і вночі… Бачу в них і море, яке колись в очах коханої побачив Єсенін, і гори, і ще незвідані дороги… Вони, як світ, прекрасні і звабні, вони зараз і є моїм морем, світом, моєю надією…

Оля десь у Львові. У них, у їхній групі, практика почалася раніше. А раптом приїжджаю до Південнолиманська, а вона там?..

Варя виймає з авоськи пакунки.

— Їсти хочеш?

Ранок.

Сонце тільки-но зійшло, розпустивши червоні вітрила над синіючим Бугом та притихлим Інгулом. Дрімота ще блукала порожніми вулицями, наче бродячий кіт.

Після гамірного людного Славгорода Південнолиманськ здався тихим, майже районним містечком.

Редакція була ще зачинена. Ліфтерка, літня, повновида жінка з