Димитр Ангелів - Сміливий чунг

були справжні хо-хо — з гнучкими й довгими, до самої землі, носами й широченними вухами. Тільки зуби у них, на відміну від зубів колишніх хо-хо, були значно довші й дужче загнуті вгору, так що кінці їх майже торкались очей, і через кола, утворені ними, легко міг би пролізти чунг.

Лиш тепер, з появою хо-хо, чунги помітили, що всі тварини йшли в одному напрямі й не поверталися назад. Звичайно вони з’являлися з одного боку і прямували в протилежний. У тому напрямі йшли і теп-теп, і виг, і лен, і івод, і кат-рі, і інші звірі. Слідом за ними трюхикали мо-ка, за мо-ка — ла-ї, останніми йшли похитуючись хо-хо.

Чунги не знали, звідки йдуть усі ці тварини, куди прямують і що жене їх в одному й тому самому напрямку. Та вони й не задавали собі таких питань. Вони лиш помічали, що з дня на день стає дедалі холодніше, що білі пушинки падають з неба все частіше та що з кожним днем білий покрив стає все товщим. Ночі ставали світлішими й холоднішими, а поживи чунги вже не могли знайти майже ніде. І, зрозумівши свою безпорадність перед холодом, що повільно насувався, з думкою про порятунок від нього, вони об’єдналися у великі групи й рушили слідом за іншими тваринами.

Якось уранці група чунга і поми вийшла з печери, де пробула кілька днів, і знову рушила далі. Один старий чунг, який уже давно безперестанку кашляв, вийшов з печери останнім і рушив був разом з усіма, але тут же почав відставати. Він уже ледве переставляв задні кінцівки й стрибав, здебільшого спираючись на передні. Проте стрибки його ставали дедалі повільнішими й незграбнішими, він часто зупинявся перепочити і все кашляв.

Чунг і пома розуміли, що чим більшою буде їх група, тим легше вони зможуть захищатися від ла-ї та мо-ка, тому затримували чунгів, щоб почекати на старого, і не дозволяли їм розсипатися й віддалятись від гурту. Вони добре ще пам’ятали, що сталося з тими двома чунгами, на яких напали ла-ї.

Але старий чунг відставав усе більше й більше. Стрибки його ставали все повільнішими, і спинявся він дедалі частіше. Чунги зрозуміли, що старого вже не слід чекати, бо через нього може, зрештою, загинути й уся група. І коли старий чунг якось спинився після особливо стомливого стрибка й зайшовся кашлем, ні чунг, ні пома вже не затримували групи — всі попрямували далі. Старий чунг, певно, збагнув, що його, мов малого й безпомічного, залишають самого. Він злякано подивився услід чунгам, потім розпачливо заревів, але жоден чунг не спинився й не озирнувся назад.

Довго ще чунги чули, як він жалібно й благально ревів, потім рев почав слабнути і врешті зовсім затих.

Пізніше, коли цим шляхом проходила друга група, вона натрапила на старого чунга. Тремтячи від холоду, він скімлив і з останніх сил намагався йти за всіма. Він уже неспроможний був навіть ревти і тільки болісно й важко стогнав. Але й ця група не зупинилась біля нього. А коли вона вже чимало віддалилася від старого, він протяжно, злякано й жалібно завив. Чунги обернулись і побачили, що на нього накинулись ла-ї і живцем почали його роздирати. Але й тепер чунги не зважились повернутись назад, бо ніхто не хотів заради нього ризикувати своїм життям.

Різке похолодання примусило чунгів ще вдень дбати про притулок на ніч, і от одного разу надвечір, коли було ще зовсім видно, вони спинилися біля якоїсь печери. Та коли чунги зайшли всередину, їх зустрів глухий гортанний рев, і перед ними раптом з’явилася мохната постать велетенського мо-ка. Від несподіванки чунги злякано подалися назад. Вони сподівалися, що мо-ка вийде з печери і, наляканий їхньою кількістю, піде геть. Але мо-ка лиш вистромив назовні голову й гнівно блискав очима.

Чунги довго ждали, щоб мо-ка вийшов, але він все стояв у печері й погрозливо ричав. Звір, очевидно, не хотів віддавати печеру чунгам. Навколо тимчасом почало сутеніти, і чунгам загрожувала небезпека залишитися на ніч просто неба, на пронизливому, колючому вітрі. Тоді вони почали сердито й нетерпляче ревти, хоча ніхто з них не зважувався напасти на мо-ка.

І ось, піднявши над головою гострий камінь, до волохатого звіра підскочив малий чунг. Першою за ним кинулась пома, а слідом за нею на мо-ка налетіли й усі інші чунги. Кожен тримав у своїх передніх кінцівках гострий камінь.

Почалася жорстока, кривава боротьба з страхітливо сильним велетнем мо-ка. Боротьба за печеру, яка могла врятувати чунгів від нічного холоду.

Мо-ка зустрів напасників міцними зубами, страшною мускульною силою і дужими, важкими лапами. Чунги відповіли йому ударами гострого каміння. Мо-ка був один, а їх багато. Щоправда, мо-ка вбив одного з них, але потім і сам упав мертвий, і чунги заволоділи печерою.

Гострі камені чунгів розрізали товсту шкуру страшного звіра на клапті. З торжествуючим ревом і радісним хлипанням вони накинулись на м’ясо й почали рвати його зубами й нігтями. Наївшись досхочу, вони посідали в печері й задоволено муркотали.

Деякі з чунгів ненароком посідали на клапті шкури вбитого мо-ка й почали совати по них задами, радісно при тому хихикаючи, точнісінько, як малий чунг, коли він уперше сів на клапоть шкури убитого івода. Шкура мо-ка приємно зогрівала, і кожен чунг почав збирати якомога більше клаптів шкури й підстилати їх під себе. Відтепер, коли їм траплялося вбити якогось мо-ка, івода, вига чи кат-рі, кожен з чунгів намагався захопити якнайбільший клапоть шкури, щоб потім підстилати його під себе. Пробуджена свідомість підказувала чунгам, що шкура забитих тварин має властивість гріти, коли на неї сісти.

Але свідомість малого чунга зробила ще один крок вперед. Одного разу чунги побачили, як він узяв і поніс з собою клапоть шкури, на якому сидів уночі, як не випускав його з кінцівок цілий день і наступну ніч, як підстилав його під себе, в той час як інші чунги сідали просто на землю.

Спочатку невиразно, а потім усе ясніше чунги зрозуміли, що і з якою метою зробив молодий