Володимир Кільченський - Присмак волі

всі дізнаються... А поки що треба мовчати.

Та Даринка душею відчувала, що з Андрієм коїться щось незрозуміле: вночі, доки засне, всі боки заштовхає Даринці, став підніматися у темряві та приколисувати маленького синочка і довго, до нестями виціловував Даринку, пестив ніжне тіло, а вже вранці милувався її красою, доки вона спала, розпустивши русяве волосся на подушці. Дружина розплющувала очі і зустрічалася з Андрієвими очима. З любов’ю чекав, доки вона прокинеться, щоб знову пестити й виціловувати свою зіроньку, любов свою — єдину в цілому світі...

«Де ж ти, мій милий, виїжджаєш, Що ти мене, молодую, покидаєш?» «По чім же ти мене пізнала, Що ти мені всю правду сказала?» «Рано встаєш, коня напуваєш, Частенько коням обрік даєш, В сіни ідеш — сіделка шукаєш, До хати ідеш — дитину колишеш: Люляй, люляй, дитино малая, Зосталася мати молодая! Вернися ж ти, мій миленький, вернися, Куреной горіли напийся!» «Не вернуся, мила, не вернуся — Я в дорозі сирої нап’юся». «А хто ж тобі, миленький, головку змиє?» «В чистім полі дрібен дощик ліє, То і мені головоньку змиє». «А хто ж тобі, мій миленький, постільку постеле?» «В чистім полі травиця шовкова, То для мене постелька готова». «А хто ж, мій миленький, могилу тобі оплаче?» «В чистім полі чорний ворон кряче, То ж мені могилку оплаче».

Цього ранку, коли мати вже вийшла з хати, а малеча ще спала, Андрій, приголублюючи голову дружини до грудей, сказав їй про свій намір вирушити до Війська Низового — воювати проти ординців, що спаплюжили його душу, вбили батька та понівечили тіло рабським клеймом. Очі Даринки застигли в невимовному жахові, вона не могла повірити, що це не сон. Та чи може таке бути?..

— Андрійку, любий, у нас же синочок... А як же ми без тебе, батечку ти наш? — І, взявши малого з колисанки, поклала поміж них.

А малий Миколка, ніби відчувши невідворотність цієї події, не розуміючи нічого спросонку, водив оченятами то на Даринку, то на Андрія, тягнувся рученятами до них обох... І тоді сльози бризнули з очей Даринки, як при неочікуваному сліпому дощі, коли ще навколо сяє сонце і не видно темних дощових хмар, аж раптом — дощ.

— Миколко, Миколко, скажи татусеві, хай не кидає нас, — шепотіла заплакана Даринка. — Ми хочемо зростати з татком!

А немовля притулилося до Андрія, хапало рученятами за чуб і тягнуло до себе.

— Добре, добре... Так йому, — стала підбадьорювати Даринка. — Ми подужаємо, ми також козачки. Тягни, синочку! — промовляла Даринка, а сльози не висихали на її розчервонілому від збудження личку.

Андрія самого душили сльози і гнітила невідворотність події, що майже не полишала його останнім часом.

— Усе буде добре, Даринко... Я ж не сам іду, а з Іваном. Тиміш лишається в селі, а брат Микола з Грицем — по господарству... Розумієш, гнітить мене смерть батька, невідомщена наруга над малими дітьми з нашого села... Не зможу я більше так, — промовив Андрій, а потім примовк і тільки цілував її мокрі щічки, заплакані очі, руки, які, обнімаючи його, не хотіли відпускати від себе.

— Відпусти!... — ледве видавив із себе і знову безперестанку цілував і цілував, а малий Миколка з подивом дивився на своїх батьків, помахуючи їм ручками, та лепетав щось, тільки йому зрозуміле...

Через деякий час Андрій з Даринкою зібралися, вийшли на подвір’я. Жінка стала заклопотано поратися по господарству, часто підходячи до малого Миколки. Андрій стурбовано поглядав, як протягом дня Даринка кволою ходою переступала по подвір’ю і раз по раз схилялася у задумі над Миколчиною колисанкою.

Іван, добре знаючи свою справу, готував коней до від’їзду, замовив у коваля наконечники для списів, поїхав на Орлику, щоб перекували підкови, завітав до Андрієвого тестя і привіз від нього ще дві татарські шаблі й пістолі, які вони також візьмуть у дорогу. Коваль Петро здогадався, куди лаштуються хлопці, і прагнув якнайскоріше виконати доручення. Від’їзд Андрій призначив на середину травня і, коли замовив у матері дорожню їжу та загреб, вона уважно глянула на сина, потім, заплакавши, впала йому на груди, промовила:

— Може, не треба... А як же ми?

Андрій пригорнув матір і схвильовано сказав:

— За батька.

Під вечір про новину вже взнала вся родина,