Колектив авторів - Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

монарх вивів «козаків, які на службі нашій», з-під юрисдикції місцевих урядовців, підпорядковуючи їх напряму великому коронному гетьману Речі Посполитої Ю. Язловецькому, а «старшим і суддею» над козацтвом («над усіма козаки низовими») призначив українського шляхтича Я. Бадовського. Так, на думку Т. В. Чухліба, розпочався тривалий процес автономізації майбутнього Війська Запорізького[200].

Принагідно маємо спростувати міф про існування окремого «Малоросійського трибуналу» в Батурині, нібито заснованого Стефаном Баторієм. Як зазначав О. М. Лазаревський[201], почалося все з того, що співзвучність назви міста з іменем короля надихнула деяких авторів на невиправдане перенесення дати заснування Батурина на кілька десятків років назад (від 1625 р. до 1576 р.). Згодом анонімний автор «Історії Русів» доповнив цю вигадку безапеляційним, але теж, як згодом виявилося, недостовірним твердженням про існування королівської грамоти, в якій, серед іншого, Стефан Баторій надавав право українським козакам у службових справах судитися в своїх полкових і сотенних судах, а також повелів відправляти справи «трибуналу руському» в новоутвореному місті Батурині. Автор навіть навів докладну структуру цього трибуналу. Після того, спираючись на «Історію Русів», інформацію про «Батуринський трибунал» повністю чи частково відобразили в своїх працях М. А. Маркевич, Д. М. Бантиш-Каменський, В. Б. Антонович і чимало інших, менш відомих дослідників.

Показовою щодо природи верховної судової влади в Речі Посполитій була діяльність сеймового суду. Судочинство в сеймовому суді здійснювалося монархом за участі сенаторів, до його юрисдикції належали справи, що набули найбільшого публічного розголосу, в його засіданнях брали участь найкращі знавці права коронного, литовського, волинського. Утім ефективність навіть цього суду не була високою — колізійний характер права давав можливість неодноразового перенесення справи, король залишив за собою право вибіркового правосуддя, порушуючи порядок у реєстрі справ, що було значним важелем впливу монарха на сторони, які шукали справедливості в сеймовому судочинстві[202].

Отже, судоустрій на українських землях ВКЛ упродовж кількох століть зазнав помітної еволюції. Судова система до її відносного усталення у Статуті 1566 р. включала низку різноманітних судів, більшою чи меншою мірою пов’язаних між собою. Відображенням відносного плюралізму тогочасного судівництва, на нашу думку, є жвава дискусія, яка точиться до сьогодні щодо класифікації цих дореформених судів ВКЛ[203]. Беручи до уваги, що відправлення правосуддя пов’язане з проявом влади, є певні підстави стверджувати про наявність у цей час ознак плюралізму судової влади. Звісно, заслуговує на увагу й висновок С. Г. Ковальової щодо відсутності на теренах ВКЛ судової влади як такої аж до проведення судової реформи 1564–1566 рр.[204]

Утім, на нашу думку, якщо розглядати судову владу як функцію чи складову частину публічної влади, то можна визнати існування судово-владних відносин на українських землях ВКЛ. Зумовлені суспільною неоднорідністю, ці відносини базувалися на розпорошеності судової влади, коли кожна спільнота претендувала на судову владу поруч, а то і замість держави. Ознакою доби стала певна «конкуренція судових влад» з тенденцією до пріоритету державної судової влади. Ця тенденція виявлялася в прямій або опосередкованій присутності держави у будь-якому судовому процесі, контролі через апеляційні повноваження центрального державного суду над недержавними судами, а також можливості судового контролю з боку гродських судів діяльності копних, доменіальних судів і судів для інородців.

4.4. Судово-владні відносини: сутність і тенденції еволюції

Природа судової влади характеризується через соціальні відносини, детерміновані суспільним уявленням про право і правосуддя. Серед найбільш значущих моментів тут можна виділити зміст судово-владних відносин, який поєднує елементи імперативності й диспозитивності і зрештою визначає правовий статус суб’єктів відповідних владовідносин (суб’єкт-носій влади — суб’єкт-адресат).

У середньовічному суспільстві всі соціальні категорії були, зазначає А. Я. Гуревич, також і передусім правовими. Середньовіччя не визнає фактичного стану індивіда або групи людей, не «оформленого» юридично. Водночас середньовічне право не було внутрішньоузгодженим і давало привід для різних тлумачень і спорів. Синонім справедливості, воно водночас не було орієнтоване на істину в сучасному розумінні: істиною вважали те, що було доведено в суді нерідко через клятви й присяги, дотримання певних ритуалів. Зокрема, як зазначає Н. П. Старченко, до середини XVI ст. і пізніше поєдинки все ще мають виразні риси судового способу доведення шляхтичем своєї правди. Схоже, що межа між двобоєм як варіантом Божого суду й ним же як механізмом захисту честі була доволі розмитою