Андрій Хімко - Засвіти

— Круті дуже! Тяжкі на руки-и! Товаришують зі слугою-карником козацьким! — крикнув хтось крізь гомін.— Дорош до маєтностей припнутий... угодовець!..

— Не круті, а такий час тепер... А з маєтностей жили і ми...

— І без того не всякому можна-а!..

— Нам страшна лише зрада...

— Та то вже так! То так! — підхопили з челяді кілька голосів.— Зрада — то смерть...

— З ними і в пекло можна йти,— басив хтось із закутка двору,— На злото не проміняють...

— Хай-но попробують, бісові сини,— провищав якийсь сухорлявий, на засушений опеньок подібний, дідок зневіддалік.

— Та що там? Дороша і спудея острозького в чільники!..

— Йому!.. Михаєві гетьманську булаву... довіря-ємо-о-о!..— басив той, що і в пекло не боявся йти.— Чи так, братове, я кажу?...

— Дороша-а-а!.. Стерничого-о-о!.. Тараса — кошовим! Трясила-а-а!..

— Їх волимо і конформуємо-о-о!.. Михая й Тараса-а! Вони і з-поміж себе в побратимство стануть! — гув уже весь майдан настійливо.

— Чи це,— простяг нарешті правицю наперед писар,— ваша правдива і одностайна воля?

— Згода-а-а! Всі-і-і! Ми — згодні-і! Булаву-у-у! Пірнача-а-а! — залементувала челядь, бажаючи скорішого закінчення обряду.

— І побратимства січового, і посполитства тутейшого — питаю вдруге?

— Згода-а-а! — неслося по всьому майдані!..

— І втретє?..

— Згода-а-а! Згода-а-а! сколихнувся увесь майдан, аж вартові з бекетів насторожились.

Довгенько стояв писар з піднятими догори руками, просячи в ради слова: — «Вокс популі — вокс деї! Голос громади — голос бога!..» — прокричав він крізь гул, перехрестившись.— Заперечі нема, то тепер вам,— повернувся він, ледь вклоняючись до Дороша,— полковнику наш зацний, річ держати годиться першим.

Розступилося кілька старшин коло столу, даючи новообраному Дорошенкові можливість вийти наперед.

— Товариство! — хриплувато і розгублено почав Він.— Чесне низове!..— шукав він помацки слів.— великої честі припало мені від вас зазнати... Не відаю, як вам за оную дякувати в словах, бо рукою меткіший, аніж язицем, знано вам єсть — проказувати не вмію... Богом нашим і вірою християнською офірую і клянуся Звичаї стародавні шанувати, і вольності днедавні держати під булавою, і бусурменів, чи то пак ворогів наших, іле колвек — що б там не було, поражати...

Не знаходячи відповідного кінця, він крутив п’ястуком коло чола, вдивляючись в натовп, губився:

— На добро та зиск посполитства святого нашого, на спокій родин та дітей наших, роду всього і землі нашої православної,— поглянув Дорош на отця Данила,— во славу божію, амінь! — змовк нарешті, схиливши покірно втомлену голову.

По деякій мовчанці наперед вийшов і тричі поклонився до натовпу, безпорадно оглядаючись навкруги, і Тарас Федорович. Безстрашний, відчайдушний козак-лицар почував себе в ролі вибраного, як риба на кризі. Йому здавалося, що отой обряд він зовсім не зможе виконати, бо не знає, що і як треба робити, хоч в житті йому не раз доводилося бачити подібне. Отож, оглянувшись кілька разів і переступивши з ноги на ногу, він кинув очима на писаря, благаючи поглядом підтримки.

— Коли ж така воля товариства і божа, то нам предстоїть,— виручив Трясила нарешті писар,— доброхотний церемоніал, по преданію нашому, новому панові гетьманові і батькові всієї України крулевої, всього січового, низового, середнього і верхнього козацтва, звершити,— витіювато закінчив він і, сівши на місце та щось наспіх порадившись із Жмайлом, дістав із-за вуха гусяче перо, опустив заклопотано його в каламар і звернувся до натовпу:

— А підійдіть-но сюди, славні старійшини наші, батьки і побратими, як годиться. Хай ваша статечність та вік засвідчать доброхотство товариства і вашу волю.

З натовпу, випручуючись повагом, з ціпком і помережаними гирлигами вийшли вже дещо згорблені три запорозькі діди і направились, щось перемовившись між собою, до новообраних — гетьмана і кошового, їм услід виступили ще кілька старших козаків.

— Вклоніться низько товариству! — крекнувши, хриплувато проказав перший і кивнув бадьоро головою до натовпу.— Це воно вам честь, а з нею і владу над собою і людом вручає.

Михайло Дорошенко і Тарас Федорович невпопад виконали наказ.

— Поклоніться і вдруге,— деренкуватим дискантом сказав сухорлявий дідок за першим,— щоб не забулись,— подивився він лукаво на юрбу,— чиєю волею ви батьками стаєте і воєводичами імієте бути знині.

— Кланяйтесь і втретє! — підхопив третій дідок, як ще обранці не розігнулися, виконуючи наказ другого діда.— Та нижче, нижче кланяйтесь,— баритонно гримнув дід до вибраних під схвальний гомін натовпу.— Отак, отак! Щобись знали, кому присягу і одвід держати маєте за звичаєм.

— А тепер поклоніться і нам, свідкам честі і згодозвоління,— звелів перший дід, і тут же старші козаки, що досі стояли мовчки позаду, посипали на голови Дорошенка і Федоровича по жмені землі з січового майдану.

— Оце вам, щоб не гордували...

— Щоб вірними були звичаям козацьким...

— Щоб роду запорозького, товариства січового і посполитства сіромного не міняли на шляхетство та дукати,— проказали ті один за другим.

— Отак їм! Мажте побільше, хай знають і пам’ятають,— лукаво вигукували з юрби, глузуючи востаннє, перед наступним послухом...

Тим часом два джури принесли велике вербове