Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

від дерева. Грицько тільки-но замахнувся сокирою вверх, як малий підбіг до нього зі сльозами на очах.

— Тату, не рубай вербу!!! Там пташенята, вони помруть!

— Що? Ти хочеш, щоб я пташенят з верби знімав? — відштовхнув сина сердитий батько. — І ти туди ж зі своїм благородством. Весь в матір. А світ не із одних благородних. Світ жорстокий, сину, жорстокий!

— То навіщо бути як усі, — уже плачучи запитав син, — невже не можна бути добрішим?

— Добрішим? А навіщо бути добрішим? Щоб так он, як вона…?

Грицько не закінчив фразу. Сльози самі полилися з його очей. Він притягнув Максимка за руку до себе, і вони всілися на пні від недавно зрубаної сухої тополі.

— Ти вибач, синку. Нелегко мені, ось і злюся. А мама твоя, вона доброю була. Навіть дуже доброю. Через ту доброту і милосердя самі ми тепер, а її нема.

Грицько притиснув сина до себе і заплакав. Він плакав так, як не плакав ані разу з того дня, відколи Галини не стало. Гарячі сльози текли по неголених щоках, а в самого перед очами пробігали події того жахливого дня.

…— Все, корови подоєні, їжа на плиті, я побігла у поле. Максимка до бабусі завези і доганяй мене! — Крикнула Грицькові Галина, і закрила за собою хвірточку, що вела на город.

Її очі світилися радістю. А чому б їм не світитися? Люблячий чоловік, здоровий прекрасний синок, злагода і достаток у сім’ї. Люди заздрили, а вона наче й уваги не звертала. Найбільше заздрила Галині колишня Грицькова дружина — Катерина.

Коли Катерина і Грицько розлучилися, про Галину ніхто ще й чутки не чув, бо в селі вона появилася пізніше. Після того, як у сусідньому районі у них з матір’ю до тла згоріла хата, хтось із далеких родичів запросив їх у село пожити в пустому домі. Так вона й з’явилася тут і сподобалася Грицькові, та на той час вони з Катериною вже були рік, як розлучені.

Що там у них вийшло, Галина у чоловіка не запитувала, а Грицько сам ніколи не згадував про свою колишню дружину. Але село є село. Тут всім все видно, як на долоні. Було видно й щастя Грицька та його молодої дружини. Люди тихо перешіптувалися коли Галина проходила селом, чи десь з’являлася в людних місцях:

— Ось, яка гарна жіночка у Грицька: і красуня, і роботяща, і матір його поважає й любить, як свою рідну. Галина не те, що Катерина… От, чого їй не жилося, чого бракувало? Була за Грицьком, як за кремінною стіною, а тепер — ні жінка, ні дівка.

Катерина ж не оминала нагоди уколоти Галину недобрим словом, але Галина жодного разу не поскаржилась чоловікові. А коли живіт почав бути помітним, в Катерину наче біс вселився. Вона зовсім розійшлася: то в черзі штовхне Галину, то на роботі чаєм з наче б то травок пригостить. Після тих чаїв Галина ледь не втратила дитинку, але не захотіла вірити свекрушиним застереженням триматись подалі від Катерини. Вона тільки змогла зрозуміти, що в Катерини ніколи не зможе бути дітей, тому з Грицьком вони і розійшлися.

Згодом жінки порозумілися. Хоч і не стали близькими подругами, але й ворогами не були. Працювали разом, то ж кожного ранку разом і до роботи ходили. Того злощасного ранку також із сапами через плече крокували польовою дорогою, і голосно про щось говорили, як раптом їм на зустріч на великій швидкості над’їхав трактор. Галина помітила недобре, а Катерина щось говорила і все показувала рукою на лан буряків, коли її щось ударило в бік і з великою силою відштовхнуло на край гостинця. Коли отямилась, то трактор вже був під горбом… А де ж Галина?

Галина лежала посеред дороги у великій калюжі крові. Очі її були закриті, але вона ще дихала. В той самий момент і Грицько поспів. Катерина била Галину по щоках, щоб та не втратила тяму. Галина на секунду відкрила очі, глянула на Катерину і промовила: «Не покидай Максимка… і Грицька… не покидай!!!»

Після втрати дружини Грицько глибоко у душі був ображений на Катерину, що та зосталася жива, а Галини немає. Він знав, що життя Катерині врятувала Галина, і звинувачував покійну Галину в тому, що могла вижити, але її ж доброта у неї забрала життя. Розуміла все й Катерина, тому часто пригощала Максимка й Грицька домашніми стравами, прала їм одяг, допомагала першокласнику з уроками. Але Грицько не зміг знову впустити Катерину в своє життя. Там була тільки Галина.

* * *

— Максимку, іди, неси драбину. Знімай своїх пташенят з верби! — промовив Грицько, і витерши сльози і взявся за сокиру.

Зализане…
(Бувальщина)

Кого не торкнулась криза на початку дев’яностих? Мабуть і віднайти таких людей важко? В селі ще сяк-так: бараболька на городі, поросятко в хлівчику, кілька курок в курнику — з голоду не вмирали. А в місті — хоч сідай ото, та й помирай. Зарплатню ще потроху платили, а продуктів у магазинах катма — тільки оцет. Як родини в селі не було, то голод добре шкріб по кишках міських жителів.

Виживали, хто як міг. Хтось сам згадував, звідки він родом і повертався до села. Хтось навідувався раз в місяць за торбами до старих, давненько забутих батьків, бо голод не пан. А хтось відшукував хоч якісь знайомства і контакти, аби хоч дитину з міста в село спровадити, щоб нормально харчувалась. Самі вже якось викрутяться.

Настя «Бізнесменша», що сама походила із села, але вже багато років мешкала у місті зметикувала першою, що до чого, і взялась робити бізнес на ситуації. До села привозила різний крам: хустки, шкарпетки, светри, куртки, труси та інше. Все те добро вимінювала на картоплю, квасолю, буряки, пшеницю та яйця. В селі люди роботящі, й Бог зародив того року, як ніколи, то й собі