Джон Гришем - Острів Каміно

і навіть підроблених листів, нібито написаних видатними померлими людьми. Ані два вироки, ані жахи тюремного життя не могли змусити Джоела жити за законом. Для нього життя в злочинному світі було на порядок привабливішим і прибутковішим, ніж доглядання за маленькою галереєю й рекламування мистецтва, яке майже нікого не цікавить. Джоел любив той викид адреналіну, який відчував, коли виводив крадіїв на їхніх майбутніх жертв або на посередників і коли розробляв задля здійснення чергової угоди багатоходову схему з кількома учасниками, щоб украдене ніде не світилося, а гроші було переведено через офшорні рахунки. Він рідко купував украдене сам, вважаючи за краще виступати в ролі досвідченого посередника, який не бруднить собі руки.

ФБР навідалося до нього за місяць після крадіжки рукописів Фіцджеральда в Принстоні. Джоел, звісно, нічого не знав. Ще за місяць вони прийшли знову, але він так само нічого не знав. Зате потому дізнався він чимало. Боячись, що ФБР його прослуховує, Джоел зник із Вашингтона й засів у глибоке підпілля. Використовуючи передплачені одноразові мобільні телефони, він зв’язався з крадієм і зустрівся з ним у мотелі на міжштатній автомагістралі неподалік від Абердіна, штат Меріленд. Злодій представився як Денні, а спільника його звали Рукер. Обидва — явно бувалі хлопці. На дешевому ліжку двомісного номера за сімдесят дев’ять доларів на добу Джоел поглянув на п’ять рукописів Фіцджеральда, які коштували більше, ніж будь-хто з них трьох міг уявити.

Джоел ясно бачив, що Денні, який, поза сумнівом, був ватажком банди (чи того, що від неї лишилося), відчайдушно прагнув збути награбоване й утекти з країни.

— Хочу за них мільйон доларів,— сказав Денні.

— Це нереально,— відповів йому Джоел.— Я маю лише одного клієнта, з ким узагалі можу поговорити про ці книги. Зараз усі хлопці в нашому бізнесі перелякані до смерті. ФБР-ники — скрізь. Максимум, що я можу запропонувати... ні, навіть єдина можлива пропозиція — це півмільйона.

Денні вилаявся й став нервово крокувати кімнатою, зрідка зупиняючись біля вікна, щоб трохи відсунути фіранку й позирнути на автостоянку. Джоелу набридла ця вистава, і він повідомив, що вшивається. Денні нарешті капітулював, і вони узгодили деталі. Джоел пішов, маючи при собі лише свій портфель. Коли посутеніло, Денні вирушив із рукописами в Провіденс, де за інструкцією Джоела мав чекати наступного етапу угоди. Там на нього вже чекав Рукер — давній армійський приятель, який теж подався в злочинний світ. Трьома днями по тому з допомогою ще одного посередника угоду було завершено.

Нині ж Денні з Рукером були в Джорджтауні й шукали свій скарб. Рібікофф тоді добре їх надув, але більше такого не трапиться. О 19:00 у середу, 25 травня, коли галерея зачинялася, Денні ввійшов через передні двері, а Рукер уліз в офіс Джоела через вікно. Замкнувши всі двері й погасивши всюди світло, вони віднесли Джоела в його квартиру на третьому поверсі, де зв’язали його, заткнули рота кляпом і взятися до брудної справи — добування інформації.

Розділ четвертий.
Пляжниця
І

Коли Мерсер Жила тут із Тессою, день починався зі сходом сонця. Тесса витягувала її з ліжка, і вони разом пили каву на терасі, радо чекаючи першого оранжевого проблиску на обрії. Коли сонце вставало, вони жваво крокували настилом перевірити, як справи на пляжі. Трохи пізніше Тесса йшла поратися на клумбах із західного боку котеджу, а Мерсер часто поверталася в ліжко, щоб як слід виспатися.

Тесса дозволила Мерсер випити першу чашку кави десь у десять років, а перший келих мартіні— у п’ятнадцять. «Усе корисне в міру»,— любила примовляти бабуся.

Але тепер Тесси не було, і Мерсер уже надивилася на сходи сонця. Вона просиналася після дев’ятої й знехотя підводилася з ліжка. Поки заварювалася кава, вешталася котеджем у безнадійних пошуках ідеального робочого місця. Тепер, коли над нею нічого не тяжіло, Мерсер твердо вирішила писати лише тоді, коли матиме що сказати. Термін здачі рукопису все одно минув ще три роки тому. Якщо її видавець у Нью-Йорку зумів прочекати весь цей час, то що змінить іще один рік? Її агентка час від часу їй дзвонила, але дедалі рідше, і їхні бесіди були короткі. У довгій поїздці з Чапел-Гілла до Мемфіса, а потім до Флориди Мерсер мала час помріяти й поміркувати, й іноді їй навіть здавалося, що роман починає вимальовуватись. Вона збиралася викинути ті перші уривчасті начерки, що встигла написати доти, а натомість розпочати інакше, серйозно й ґрунтовно. Тепер, коли вона більше не мала боргів і не турбувалася про пошук роботи, Мерсер тішилася тим, як прояснилася її свідомість, звільнившись від щоденних клопотів. Варто їй лише влаштуватися й відпочити, і вона, взявшись до роботи, писатиме принаймні тисячу слів на день.

А от щодо її нинішнього завдання, яке так щедро оплачувалося, Мерсер була дещо розгублена, адже гадки не мала, як саме його виконуватиме і скільки в неї на це піде часу, тому вирішила, що не варто гаяти й дня. Вона зайшла в інтернет і перевірила електронну пошту. Як і слід було очікувати, Елейн не забарилася й ще вночі надіслала їй листа з потрібними адресами.

Мерсер набрала «бджолиній матці» електронний лист такого змісту: «Шановна Майро Беквіт! Мене звати Мерсер Манн, я письменниця і приїхала на острів Каміно, щоб кілька місяців пожити на пляжі, працюючи над книгою. Я майже нікого тут не знаю, тому наважилась звернутися до вас. Була б дуже рада зустрітись якось за