Андрій Юрійович Курков - Щоденник Майдану та війни

русло. Крім прогнозу погоди, кияни щоранку уважно стежать за повідомленнями про курс долара та євро. Незважаючи на обіцянки відкрити європейські ринки для українських товарів, курс української валюти падає. Поки що падіння це не можна назвати катастрофічним, але сама тенденція не тішить. Мітинги проросійських сил на південному сході України тривають, але на них приходить набагато менше людей. Кілька великих операцій Служби безпеки України, в результаті яких на українській території було заарештовано, зокрема, й співробітників російських спецслужб зі зброєю та грошима для сепаратистів, заспокоїли жителів Західної і Центральної України, які висловлювали сумнів щодо бажання СБУ та міліції по-справжньому захищати державність України в російськомовних регіонах. Члени груп «Правого сектора» та «Народної самооборони», які брали участь в Євромайдані, продовжують записуватися в Національну гвардію, яка вже допомагає українським прикордонникам охороняти державні кордони на сході та півночі країни. Тому потік контрабанди через російсько-український кордон зменшився в десять разів, а на деяких ділянках кордону з Росією взагалі припинився. Багато місцевих жителів прикордонних сіл цьому зовсім не раді, адже вони вже два десятки років заробляли на контрабанді. Та схоже, що кордон уже ніколи не буде «прозорим». Усе більше українських політиків говорять про необхідність введення візового режиму з Росією. Якщо Європа протягом найближчих двох років дійсно оголосить про скасування віз для українців, візовий режим із Росією стане реальністю. Жителям Східної України, які звикли їздити в Росію на заробітки, це, звичайно, не сподобається. Але повернення до колишньої «політики добросусідства» вже не буде. Це зрозуміло. Особисто мене можливе введення візового режиму з Росією не лякає. Мене лякає можлива російська інтервенція на сході та півдні країни. Дуже не хочеться думати про можливу війну, але ще не було дня, щоб це не спадало на думку. Навіть те, що почалася весна, сонце підігріло землю і розпустилися раптово квіти, не відволікає мене від політики. А відволіктися хочеться дуже сильно. І не тільки мені. 26 березня. Середа

Приємно одну ніч ночувати в паризькому готелі, а наступну — в українському селі. А на східному фронті без змін. Але, напевно, там, як і тут, голосніше співають вранці птахи, що радіють весні. У мене ця весна радості не викликає, і мені співати не хочеться. Але зате тепле ранкове сонце заспокоює, зупиняє погані передчуття, відволікає від них.

Ліза вчора вранці поїхала звідси до Києва, залишивши Антона і Тео самих до вечора, до мого приїзду. Щоправда, попередила сусіда, і він приходив кілька разів, цікавився, чим вони займаються. А коли приїхав я, а діло було вже після 9-ї вечора, вдома був порядок, тільки впав у вічі непомитий посуд на кухні. Тео розфарбовував фігурки воїнів, складених із набору-конструктора, подарованого йому на день народження. Розфарбовував якоюсь особливою, дорогою фарбою, на яку витратив свої власні 500 гривень. Але головне, що обидва вони радіють результату.

Перед сном дивилися «Fierce creatures», комедію про зоопарк, в якій Майкл Пейлін убиває випадково американця-мільярдера, що купив цей зоопарк, але який планує продати його для гольф-клубу японцям. Потім усі дружно разом із сином убитого перетворюють убивство на «самогубство», що і стає в результаті хепі-ендом фільму. Сам фільм на тлі вбивства Саші Білого міліцією під Рівним набув якогось іншого значення. Нині міліція намагається довести, що Саша Білий сам застрелився з власного пістолета, але відразу спливло відео з камер спостереження харчевні «Три карасі», де він святкував чийсь день народження і звідки його чи то повели, то він сам вибіг перед своєю смертю.

А в Криму якісь російські служби розважаються за допомогою знайдених у паспортних столах бланків паспортів громадянина України. Уже з’явилися невраховані та несправжні «українські громадяни» зі свіжовиписаними паспортами, яких намагаються відправити на материкову Україну для підтримки сепаратистів.

Позавчора ввечері у Страсбурзі на вокзалі я зустрів стар­шого наукового співробітника Карадазького природного заповідника (Феодосія, Крим) Володимира Мальцева, який приїжджав до Ради Європи отримати європейський сертифікат українського природного заповідника. Сертифікат отримав, але куди тепер його везти — не впевнений. По­стояли хвилин п’ять на вокзалі, поговорили. Він — додому через Берлін і Київ, я — до Києва через Париж. Мальцев розповів, що йому дзвонили московські колеги, з якими він колись закінчував Московський університет. Цікавилися рідкісними рослинами, що ростуть у Криму. Сказали, що збирають інформацію для включення рідкісних рослин Криму в Червону книгу Росії. Ось так Червона книга Росії дісталась до українських квіточок і трав. Ніколи раніше не подумав би, що ботаніків можна використовувати в політиці, але тепер зрозуміло: в Росії кожен мусить внести свою лепту в окупацію Криму. Армія мусить окупувати територію і людей, Нацбанк Росії — окупувати фінансовий простір, Ростелеком — окупувати телекомунікації, а ботаніки — траву, рослини, кущі та дерева. Скоро настане час і для російських зоологів.

А поки що новин про наступ на Крим російських зоологів немає, я замислився про нашу власну флору та фауну. Точніше, про тимчасово забуті через напружену обстановку гуманітарні дрібниці. Змінюючи систему управління в країні, не можна забувати і про гуманітарну сферу. Днями в стрічці новин промайнуло інтерв’ю одного невідбутого через Майдан шевченківського лауреата, який скаржився, що указ Януковича про присвоєння Шевченківських премій діячам культури все ще не підписано в. о. Президента України Турчиновим. Я відразу згадав усякі документи, що траплялися мені протягом радянського та пострадянського життя, внизу яких було закарбовано одне прізвище начальника, але перед ним ручкою було проведено косу лінію, а над нею стояв підпис зовсім іншої людини, який було прийнято вважати підписом заступника або виконуючого обо­в’язки. І спробував я відразу уявити собі такий же документ, де над удрукованим прізвищем Януковича стоїть підпис Турчинова. Не вийшло. Якось аж надто це схоже на одеський анекдот. Все одно, що вимагати у Турчинова повернути гроші, взяті в борг Януковичем. З іншого боку, ця «не­ув’язочка» підкреслює, наскільки своєчасно було б нині повернутися до питання реформування або взагалі скасування Національної премії імені Тараса Шевченка. За два­дцять два роки не­залежності вона переживала різні часи, іноді подаючи ознаки життя, коли нею нагороджувались Олесь Ульяненко, Євген Пашковський і деяка, досить незначна кількість інших дійсно гідних персоналій мистецтва, але частіше від неї йшов стійкий запах шпротів, запах Радянського Союзу. Я сам попрацював у Шевченківському комітеті 2009 року й відчув на собі всі принади, що оточують цю інституцію, — від пропозиції хабарів за підтримку конкретного кандидата в лауреати, до здивування, що виникало після оголошення проміжних результатів таємного