Олександр Боргардт - Аналітична історія України

із конунгом, навіть служки, – давали на це свою згоду. Пригадайте, як в «Едді» помираюча Брюнгільд умовляє двох своїх улюблених служниць піти з нею у небуття. Та, як вони відмовляють: «Навіщо? – хіба замало піде з тобою?..» Отже, можна було й не погодитись? – чи, може з часом пом’якшились звичаї? Таке – теж можливо.

* * *

Але, є у Геродота ще одна цікава рівнобіжна – коли він займається леґендою про походження скитів, а саме:

Скити кажуть, що їх нарід молодший від усіх інших та виник у наступний спосіб: на їх землі, що була безлюдною пустелею, народилася перша людина на ім’я Таргітай; батьками цього Таргітая вони називають Зевса та дочку ріки Борістен. Такого походження був за їх словами Таргітай, а у нього народилися троє синів: Ліпоксай, Арпоксай та молодший Колоксай. За них, ніби, впали з неба на скитську землю золоті речі: плуг, ярмо, сокира та чаша. Старший із братів першим побачив ці речі, підійшов ближче, бажаючи їх здобути, але, за його наближення золото спалахнуло. Коли він відійшов – наблизився другий, але сталося те саме. Так золото спалахуючи не допускало їх до себе, але з наближенням молодшого брата все припинилося і він відніс золото до себе. Старші брати зрозуміли значення цього дива та передали молодшому царство.

Від цих трьох братів і пішли, за Геродотом, різні скитські народи, яких він і перелічує.

Читач, можливо, вже помітив, що до походження скитів має відношення лише досить дивна версія появи на світ Таргітая, а все інше… То є радше небесне виправдання права мінорату, коли все наслідується молодшим сином. На відміну від більш розповсюдженого майорату, коли спадщину батьків отримує старший син. Таке право теж зустрічається деінде серед народів світу, та наведена леґенда є радше вищим аргументом на його користь.

Ґото-гунська «Едда» не містить чогось подібного, а її уявлення про виникнення світу є дещо складніші. Тому дозволимо собі думати, що наведена історія з небесними дарунками, – є ще старого, – кимерійського походження.

Кимеріяни були, майже певно, балтами, а ті – в свою чергу, були родичами кельтів. Від цих, колись чи не найбільш розповсюджених народів Європи полишились сьогодні, як і від балтів, окремі острівці: Ірландія, Уельс, гори Шотландії. Щодо Уельсу, то процитуємо відомого експерта – Джеймса Фрезера:

Древній закон Уельсу передбачає, щоб «підчас поділу маєтку поміж братами молодший получав маєток (tyddyn), всі будови та вісім акрів землі, а також сокиру, котел та сошник».

(Дж. Фрезер, Фольклор в Ветхом завете, Москва, 1985, с. 197)

Далі автор додає, що сліди подібного права мінорату збереглися у Бретані, Фріслянді, острові Борнгольм та Нижній Саксонії. Як збереглися й на сході, у тюрків та монголів. Все це, можливо, дає нам увесь шлях принесення звичаю на захід, від українських степів та по гірський Уельс (але, лише за тієї умови, що там не було подібного звичаю ще за кимерійських часів!). Того самого кельтського острівця, з яким свого часу так мордувалися англійці, приєднуючи його до британської корони. Та так, що навіть її майбутній спадкоємець отримав титул принця Уельського…

Щоправда, у складі сакральних речей в Уельсі відсутнє ярмо, але три останні – практично тотожні.

Тому, будемо вважати це за підтвердження (принаймні – часткове) версії Геродота, та не тієї, про походження скитів. А просто того, що з приходом скитів – «світлих асів» Едди, – частина кимеріян пішла на захід, дійшовши згодом далекого Уельсу. Знялися з місця не всі, бо хтось мусив полишити нам балтицьку основу нашої української мови. Але пішло, мабуть, чимало, як і тисячу років потім, після Гунської війни 375.

Їх шлях, якщо це вони полишили цей звичай дорогою, теж простежений автором досконало: долини Вісли, Одри та Лаби, потім на захід, узбережжя, до найвужчого місця Англійського Каналу, де з берега континенту видно на обрії білі крейдяні береги Англії.

Шлях, яким скористалися пізніше (після 375?) донські ґоти – дани, полишивши по дорозі свої національні кольори, білий та червоний, – Білорусі, Польщі та Латвії.

Доповнення 6

Рим

Рим – то не лише місто, то була ще й величезна імперія, на свій час перша потуга світу на його Заході, держава загальною площиною десь більше від 2,5 млн. км кв. та безліччю провінційних міст, менших від Риму. Варто підкреслити досить рівномірну загосподарьованість і провінційних міст імперії, всі вони мали добрі водогони (акведукти), терми (громадські лазні) та цирки. Не було проблем у сполучення столиці з провінціями, куди вели з Риму добре вимощені широкі дороги.

Порівняння зі Скитією, яка в Ґотських війнах (250–278) зуміла повернути собі Дакію, – не на користь варварів. Скитія обіймала на той час (разом із Дакією, стало), десь 1,5 млн. км кв., відповідно – не так густо заселених; була радше сільською країною. Для неї Дакія становила десь 20 % загального терену, в той час як для Риму – всього якихось 10 %. За населенням порівнювати не будемо, бо нема на це вірогідних даних, але за цим параметром порівняння буде ще більше не на користь Скитії. До того, на час Ґотських воєн вона складалася з трьох союзних держав, об’єднавшись (хоч і не так, як централізований Рим) тільки після війни 375.

Рим та Скитія не були єдиними потугами античного світу. На півночі від Дунаю, за Limes Germanicum, лежали землі ґерманських народів, родичів та союзників скитів, теж десь не менше 1,5 млн. км кв., залюднених не менш від Скитії. А на схід від Риму, за Єфратом, розлягалися землі вірменів і партів, поруч із певною мірою порідненою до них старою потугою Ірану (сьогоднішні розміри – 1,63 млн. км кв.). А ще, десь на далекому заході Європи, існував на той час останній уламок великого колись світу кельтів (які не одного разу брали й Рим) – острів Ейрін. Таким був на початку нашої ери розподіл сил у безпосередньому сусідстві Римської імперії.

Але, перейдемо до Риму, як такого: Риму-міста.

Сучасна археологія відкриває нам перші поселення на окраї Етрурії, горбах Палатіну, – ще десь з 10 ст. п. н. е., але римська історія відносить нас до року 753 п. н. е., – заснування міста леґендарним Ромулом. Місто з часом виросло на державу, потім на імперію а з 476 року н. е., – імперія знову зредукувалася до королівства.

Але, чим же він тоді був, отой Рим, із яким так завзято змагалися наші предки? Та на якого, без обложних машин та з п’ятьдесят тисячами кінних візіґотів – заніс