Лариса Володимирівна Денисенко - Відлуння: від загиблого діда до померлого

знаю, це не його світоглядна позиція». – «Саме так. Я намагалася затягнути його на ці процеси. Схилити до того, щоб він допомагав людям, котрим нема кому допомогти. Безкоштовно. Від серця. Але його серце зайняте». – «Тобою». – «Ні. Більше – собою. Та хибним відчуттям свободи. Хоча я спромоглася трохи втулитися, мізинцем». Вона потягується.

«Марто, ти зараз говориш зі мною як автомат, котрий повідомляє тобі, скільки ти важиш. Неживий, байдужий голос, пропущений через кілька фільтрів Я не запитую тебе, чому ти так поводишся, бо я знаю чого. Я просто хочу, щоб ти знала, що подобаєшся мені, так чи інакше, я на твоєму боці». За такі слова потрібно дякувати. А я не могла, щоб подякувати, мені потрібно було проковтнути одну складну емоцію – сором, змішаний з люттю, вразливість, змішану з коханням, і щось іще – більш тверде. В таких випадках подяка часто виливається зі сльозами. Але я стрималася. Наташа взяла мою долоню в свої руки і, певне, почула подяку, висловлену моїм бурхливим та необачливим пульсом. «Тримайся. Франц на тебе чекає, він сказав, що не постійно перебуватиме вдома, але тобі буде кому відчинити двері. Бувай». Наташа рвучко підвелася та пішла.

На мій дзвінок довго ніхто не реагував, я вже встигла подумати, чи не прогулятися мені десь, як двері розчинилися. І я опинилася у веселковому краї. Весь коридор Франца – підлога, стіни, стеля – все було вкрито веселками. Зачарована веселковими спалахами щастя, я не відразу звернула увагу на те, що двері мені відчинила напівгола жінка. Вона стояла і роздивлялася мене. Струнка, з розкуйовдженим сивим волоссям, у прозорій чоловічого крою сорочці.

Власне, це був удар. Перший мені завдала подруга Боно, адже я була переконана, що мій кузен гей або щось зовсім іншосексове. Тепер Франц. «Чого ви на мене так дивитеся? Наче я хатня рослина, що наважилася відчинити вам двері». – «Я просто думала, що Франц… надає перевагу чоловікам». Вона повела стегном, перемістила основну вагу тіла. «Я також надаю перевагу блондинам, а от сплю із Францом. А він шатен. Парадокс?» Важко було опонувати. Я привіталася, назвала себе і запитала, чи можу я пройти. «Який обираєте колір?» – «Прошу?» – «Франц так тестує людей, дуже часто люди йдуть одним чи двома кольорами веселки. То який обираєте ви?» Як я не люблю тестів. Навіть жартівливі тести, котрими мене час від час атакує Ханне. Я завжди брешу. От і цього разу я обрала червоний. Жінка подивилася на мене, гмикнула і сказала: «Якби вам довелося йти тривалий час і нікого не стріти на своєму шляху, ви б збилися на синій». Дідько її забирай. Вона мала рацію, ця прозорлива прихильниця блондинів.

Вона розташувалася на ліжку. Неприбраному, такому самому розкуйовдженому, сексуальному та видовженому, як вона. «Мене звати Ора. Я бачу, що вас не треба розважати, бо вам через це буде ніяково. Хочете щось випити?» Я сиділа в кріслі, в котрому цілком могла сидіти сіромаха Джейн Ейр. Ніколи в моїй хаті не буде подібних крісел. В такому кріслі не можна нічого пити, бо рідина застрягне десь на рівні підгруддя. «А у вас тут немає іншого крісла?» – «Є, але на ньому сидить Піа Нера». Я озирнулася і побачила маленьке лялькове крісельце, де сиділа лялька-циганка. «Я б на вашому місці не чіпала її, вона дуже мстива». Божевільня. Я не знала, чи варто продовжувати розмову і про що. Ору це не бентежило, вона накрилася ковдрою і наче заснула. Хоча це навряд можна було назвати розвагою, але мені дійсно стало ніяково. Я боялася встати, бо крісло рипіло і я могла її розбудити, а сидіти тут і берегти її сон – мене також не тішило.

Взагалі так зі мною поводилися вперше, не знаю, прикидалася вона чи ні, можливо, хотіла довести, що, як тільки вона засне – я відразу почну нишпорити квартирою? Чи скину Піа Неру та заберу в неї крісло? Ще я думала про Франца. Власне, він був злий. А ще він терпіти не міг мого брата. Ханне була переконана в тому, що колись Франц запропонував Манфреду стосунки, брат послав його під три чорти, і тепер Франц казиться. Я вважала все це дуже дріб’язковим, але хто сказав, що Франц виступає тільки у великих формах? Я думала, зізнаватися в тому, що я – сестра Манфреда чи ні? Він обов’язково цим поцікавиться. Не таке вже в нас поширене прізвище. Раніше я ніколи не відмовлялася від брата. Але саме зараз наближалася до того, щоб відрізати цей родинний зв’язок та сховати його під строкатою спідницею Піа Нери.

«О!» Раптом почула я і нахилилася в бік Ори, мені здалося, що їй зле. «Не туди». Я обернулася на голос. У дверях стояв Франц. Він був схожий на метиса чорного кота та лебедя і, хоча навряд це можна було назвати привабливим поєднанням, дуже вродливий. «Вітаю вас, Марто. Бачу, ви порозумілися з Орою». Це звучало якось двозначно, і я не знала, як на це реагувати, тому просто підвелася з крісла. В мене було таке враження, що моя спина, стегна та грудина зменшилися на третину. «Знаю, розумію. Жахливе крісло. Але воно дарує мені приємні спогади. Знаєте, колись думав здихатися його, а потім поміркував – крісло завжди дарує мені приємні спогади, а люди, що в ньому корчаться, – не завжди. Тож крісло виграє за основним показником. Оро, Оро!» Жінка не ворушилася. Мені стало моторошно, я точно знала, що не вбивала її, але вона здавалася мені здатною на будь-яку підставу. «Ви дійсно з нею порозумілися, вона ніколи не засинає так міцно у присутності людини, якій не довіряє. До речі, ким ви доводитеся Манфреду фон Вайхену?»

Ось воно, почалося. «Я його сестра». – «Ви зовні зовсім не схожі, навіть пластично – різні. Втім, ваші аверси схожі». – «Правда? Я думала, що номінал у нас різний, ви не переплутали з реверсами?» Він зареготав. «Я завжди це плутаю!» Він реготав так смачно, що якби я харчувалася сміхом, то поглинула б цей дуже швидко і мені довго не хотілося б їсти. «Я читала деякі ваші статті про Манфреда». Він звузив очі. «Деякі? Та я переконаний, що він істерично вимагав, щоб ви прочитали всі. Добре, що ви сказали – статті про Манфреда, а не про творчість Манфреда, бо це що завгодно, але точно не творчість». В мене не було настрою теоретизувати на теми мистецтва, але я б не пробачила собі,