Олександр Грін - Пурпурові вітрила

class="p1">Я мовчав. Бутлер став дивитися на носок свого чобота. Я уважно спостерігав за ним. На його крутому, незворушному обличчі виступила усмішка — початок посмішки.

Я не очікував рішучої конфіденції,[18] бо відчував, що підійшов впритул до розгадки тієї обставини, про яку, як про щось достеменно інтимне, Бутлер навряд чи повідав би щиросердно малознайомій людині. Після посмішки, яка раптом намалювалася на Бутлеровому обличчі, я сам визнав би подібні роз’яснення зрадою.

Бутлер щосили затягнувся сигарою, струсив попіл з колін і пішов, пославшись на справи.

Я залишився. Я думав, чи не слід було розповісти Бутлеру про мою зустріч на березі з Біче Сеніель, але згадав, що, по суті, нічого не знаю про стосунки Ґеза і Бутлера. Він міг передати цю розмову капітану, викликавши тим нові ускладнення. Крім того, майже одночасне прибуття дівчини і корабля в Лісс — чи не відбулося воно, бува, з відома і за згодою обох сторін? Розмова з Бутлером наче підвела мене до замкнених дверей, але не дала ключа від замка; дізнавшись дещо, я, як і раніше, знав дуже небагато про те, чому світлина Біче Сеніель прикрашає стіл Ґеза. Людські стосунки доволі різноманітні; я знаю випадки, коли величезний інтерес до темного становища зникав, досить було найпростішого рішення, а часом — дрібниці. З іншого боку, треба було визнати, що портрет дочки Сеніеля, дуже вродливої і на диво привабливої дівчини, Ґез не міг зберігати просто так, безвідносно до його почуттів. Разом з тим важко було припустити, що цих двох таких несхожих людей зв’язують близькі стосунки.

Не роблячи однозначних висновків, тобто уявляючи їх, але залишаючи сумніви, я помітив, як мої роздуми про Біче Сеніель стали пристрасними й неспокійними. Спогад про неї викликав тривогу; якщо швидкоплинне враження від її особистості було таке проникливе, то пряме знайомство могло викликати почуття ще сильніше і, ймовірно, важке, як хвороба. Частенько доводилося мені спостерігати це досконале поглинання однієї істоти іншою — жінкою або дівчиною.

Мені траплялось опинятися в ситуації, коли слід точніше оцінити свій стан, і я ніколи не міг визначити, де й справді починається ця болісна прихильність, така сильна, що гасне навіть охота до володіння; зустріч, погляд, рука, голос, сміх, жарт — вже є полегшенням, таким потужним серед одержимості єдиною істотою, одержимості, яка зупинила все життя, що радість дорівнює порятунку. Але я був на великій відстані від прекрасної небезпеки, і був спокійний, якщо можна назвати спокоєм завзяте розмірковування, позбавлене нестерпного прагнення до зустрічі.

Проте сонце пробилося нарешті крізь туманні хмарні шари; яскравим морем кружляла піна. Незабаром я вирушив до себе вниз, де, ніким не потривожений, насолоджувався читанням години три. Я читав дві книги — одна була в душі, інша в руках.

Наближався час обіду, який, за корабельними правилами, подавали о першій дня. Гойдало рідше і не так сильно, як уранці. Я вирішив обідати один з огляду на те, що обід припадав на вахтові години Бутлера, а отже мені належало сидіти з Ґезом і Сінкрайтом. Я ніколи не почувався добре в товаристві людей, щодо яких ламав голову над якоюсь обставиною їхнього життя, не маючи можливості прямо про те сказати. Це про Гіза; що ж до Сінкрайта, то його блукаючу посмішку і масний погляд я терпіти не міг.

Викликавши Горація, я змовився з ним, дізнавшись, що обід буде трохи раніше першої, бо вже недалеко Дагон, де, як відомо, Ґез має навантажити залізо.

Невдовзі мені в каюту принесли обід. Я пообідав і, почувши на палубі пожвавлення, вийшов нагору.

Розділ XIV

«Та, що біжить по хвилях» наближалася до бухти, розкинутої широким обіймищем берега, що подався назад. Звідти йшов сумний перебій гомону. Ґез, Бутлер і Сінкрайт стояли біля борта. Команда тягнула фали і браси, переходячи від щогли до щогли.

Берег розгортався похмурою перспективою фабричних труб, оперезаних шарами чорного диму. Берегова лінія, де похмурі фасади, акведуки, мости, крани, цистерни і склади купчились серед рейкових шляхів, нагадувала вигадливий силует — таке було тут усе чорне від вугілля і кіптяви. Стогін ударів по залізу накидався з усіх кінців видовища; гуркіт парових молотів, цикади маленьких молотків, пронизливе верещання пилок, непритомне деренчання підвід — усе це, якщо слухати і не розділяти звуків, зливалося в один суцільний крик. Серед ревіння металів, стукаючи й дріботячи, викидали гнилий пар сотні всіляких труб. Біля молів, покритих складами і спорудами, вигляд яких нагадував знаряддя тортур, — така тьма-тьмуща гаків і ланцюгів теліпалася серед цих подоб Ейфелевої вежі — стояли баржі та пароплави, курячи вивантажуваним кам’яним вугіллям.

«Та, що біжить по хвилях» кинула якір. Вітрила впали, потім зникли.

Зустрівши Бутлера, я запитав, чи довго ми пробудемо в Дагоні. Він сказав, що незабаром почнуть вантажити, і справді, пройшло близько півгодини, як буксир підвів до нас чотирикутний важкий баркас, з трюму якого носильники потягли по трапу міцні дерев’яні ящики. Чиста палуба «Тієї, що біжить по хвилях» вкрилася брудом і пилом. Я пішов до себе, де якийсь час чув одноманітну звукову картину. Тупотіння босих ніг, стукіт кинутого на схилок ящика і хрипкі голоси. Так тривало години дві. Нарешті встановилася відносна тиша. Всі робітники, як я бачив це в ілюмінатор, зійшли на шаланду, і буксир потягнув її в порт.

Незабаром після цього до навісного трапу, опущеного з того боку корабля, де була моя каюта, підплив човен, яким правував найманий човняр. Шлюпка пройшла так близько від ілюмінатора, що я встиг розгледіти її пасажирів. Це були три жінки: руда, худенька, зі стисненим ротом і примруженими очима; велика, зарозуміла на вигляд, білявка, і третя — бліда, чорнява, нервової, незграбної статури. Махаючи руками, ці три жінки підвелися, дивлячись вгору і викрикуючи якісь відчайдушні вітання. На їхніх плечах були мереживні накидки, волосся підібране з грубою пишністю, що нею заведено вражати у відомих місцях; сильно пудрована, театрально взявшись у боки, в шовкових сукнях, каблучках і намистах, компанія ця швидко перетнула круглий екран простору, що його відкривав ілюмінатор. Я помітив картонні шабатури й валізи. Ґез приймав гостей.

Навіть не піднімаючись на палубу, я міг чудово уявити сцену зустрічі жінок. Для цього не потрібно вивчати норови. Поки я подумки бачив погану гру в хороші манери, а також ненатурально підкреслену галантність, — ген-ген почулось, як увесь загін бреде вниз. Часті кроки жінок і важка хода чоловіків поминули мої двері, причому на слова, сказані кимось тихцем, у компанії порснули сміхом.

У каюті