Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

— До мене, Жаку! До мене, Ларсан! — кричав я.

Тепер він не міг од нас утекти! Дикий, радісний, переможний крик вирвався з моїх грудей! Злочинець добіг до перехрестя галереї всього на мить раніше від нас, і зустріч, яку я підготував, ота фатальна зустріч, яка неодмінно мала відбутися, таки відбулась! Ми всі зіткнулися на перехресті: професор Станжерсон і я з одного кінця прямої галереї, татусь Жак — з протилежного кінця, а Фредерік Ларсан примчав з наріжної галереї. Ми мало не попадали, налетівши один на одного…

Але злочинця… не було!

Ми перезирнулися, ошелешені, в очах у кожного був жах перед таким неймовірним фактом: злочинець зник!

Де ж він? Де ж він? Де? Усім своїм єством ми питали: «Де він?!»

— Не може бути! Він не міг утекти! — обурився я, охоплений гнівом, який перевершував мій страх.

— Я торкнувся його! — вигукнув Фред Ларсан.

— Він був тут, я відчував на обличчі його віддих! — репетував татусь Жак.

— Ми його торкалися! — вторували ми з професором Станжерсоном.

Куди ж він подівся? Куди подівся? Куди подівся…

Як божевільні сновигали ми галереями, перевіряючи двері та вікна, — усі вони були зачинені, замкнені зсередини. А якщо їх зачинено, значить, їх ніхто не відчиняв… До того ж, якщо ця наполохана людина зуміла відчинити непомітно для нас вікно чи двері, хіба таке не є ще незбагненнішим, аніж саме по собі її зникнення?!

Де ж він? Де?.. Він не міг утекти ні дверима, ні вікном, ні в будь-який спосіб[7]. Не міг же він пройти крізь стіну!..

Визнаю, я впав у розпач. Адже галерея була освітлена, а в ній — ні люка, ані потаємних дверей, жодного місця, де можна було б сховатися. Ми пересували крісла й знімали картини. Нічого! Анічогісінько! Якби там стояла китайська ваза, ми б і в неї заглянули, але ніякої вази не було!»

РОЗДІЛ XVII

Загадкова галерея

Із записника Жозефа Рультабія

(Продовження)

«На порозі передпокою з’явилася Матильда Станжерсон. Незбагненне явище сталося в галереї, майже під її дверима, де ми й товклися зараз. Випадають хвилини, коли розум залишає тебе або, ще гірше, мозок відмовляється зрозуміти побачене. Усе це, безперечно, було подібне до того відчуття, яке раптом навалилося на мене, загрожуючи моєму мислячому «я» і взагалі людській думці! Руйнація спорудженої розумом будівлі, та ще й знищення матеріалізованого в плоті бачення при тому, — нищівний удар!

На щастя, Матильда Станжерсон з’явилася на порозі свого передпокою. Я побачив її, і це врятувало мій мозок від хаосу, що вже його засмоктував… Я вдихав її пахощі… «Пахощі дами в чорному»… Люба, безцінна дамо в чорному, вже ніколи я тебе не побачу! Боже милий, я віддав би десять років, та що казати — половину свого життя за те, щоб побачити тебе знову. Але мені судилося лише вряди-годи вдихати парфуми… Тільки парфуми, схожі на ті, що їх зберегла моя пам’ять з тих далеких дитячих років. Ніщо інше, як пронизливий спомин про тебе, дорогоцінна моя дамо в чорному, і примусив мене наблизитися до тої, яка — уся в білому, така бліда й така гарна — стояла на вході у таємничу галерею[8]. Її чудове золотаве волосся, зібране вузлом на потилиці, дозволяло побачити червону позначку на скроні — рубець рани, яка мало не коштувала їй життя… Ще на початку розслідування, коли щойно вхопився за живу ниточку в справі Жовтої кімнати, я вважав, що в ніч нападу панна Станжерсон мусила бути гладенько зачесаною на прямий проділ. Та й хіба ж я міг думати інакше до того, як побував у Жовтій кімнаті?

А зараз, потому, що сталося в загадковій галереї, в голові моїй було зовсім порожньо, стою тут бовдур бовдуром, утупившись у панну Станжерсон, таку бліду й таку гарну… На ній казково білий пеньюар. Видіння, прекрасна мара. Батько схопив її в обійми, пригорнув, обсипав поцілунками — здавалося, він удруге віднайшов дочку, бо вдруге міг її втратити… Він не наважується розпитувати її. Повів до спальні, куди ми послідували теж, бо, врешті, треба було щось збагнути! Двері будуару відчинені. Покоївки обернули до нас перелякані обличчя… Матильда Станжерсон питає, що то був за гамір. Її запитання мене приголомшує, я питаю в неї те саме.

— Усе це дуже просто! — пояснює вона.

Ой, якби просто!.. Вона, бачте, вирішила цю ніч спати не в себе, а разом з обома покоївками в будуарі… Сама замкнула двері, коли вже влягалися. Після тієї страшної ночі на неї находять приступи страху, й це цілком природно, еге ж?.. Але як пояснити, чому саме тієї ночі вона замкнулася зі своїми служницями? Як пояснити, чому не дозволяє батькові ночувати поряд, у вітальні, коли вона так усього боїться? Куди раптом зник лист, який щойно лежав на письмовому столі?! Той, хто все зможе пояснити, скаже: панна Станжерсон наперед знала, що вбивця має її навідати… Вона не могла цьому перешкодити… Нікого не попередила, бо хотіла, щоб убивця лишався невпізнаним… Щоб його не впізнав ні її батько, ні хтось інший… ніхто, крім Робера Дарзака. Бо тепер пан Дарзак знає його… А може, знав і раніше? Досить згадати слова, мовлені ним у Єлисейському палаці: «Невже для того, щоб здобути вас, мені доведеться вчинити злочин?» Проти кого може бути спрямований цей злочин, як не проти злочинця? А ще згадаймо, що відповів Дарзак на моє запитання: «Чи вам до вподоби той факт, що я знайду вбивцю?» — «Ах, я волів би вбити його власноручно!» А я йому на те: «Ви не відповіли на моє запитання!» Бо таки ж не відповів. Бо ж справді пану Дар— закові вбивця відомий так добре, що він, хоч мріє його позбутись, а боїться, щоб я не довідався всієї правди. Власне Дарзак допоміг мені провадити слідство з двох причин: по-перше, я його до цього змусив, а по-друге, він сподівається в такий спосіб урятувати Матильду…

Йду за нею до спальні… до її спальні… Дивлюся на те місце, де щойно лежав лист… Він був адресований їй, звичайно ж, їй… Боже, як вона тремтить, сердешна… Тремтить, слухаючи розповідь батька про перебування злочинця в її кімнаті, про догоню… Але видно, видно, що остаточно заспокоюється лише тоді, коли їй сповіщають: злочинцеві з допомогою якогось неймовірного чаклунства пощастило вислизнути з наших рук…

Потому западає мовчанка. І яка мовчанка! Професор, Ларсан, татусь