Дмитро Михайлович Кешеля - Родаки

class="p1">— Та мені сього каменю не шкода. Просто, люди казали, же ти крумплі тягаєш, — прорік розгублено Гебельс. — Каміння забирай на здоровлічко.

Батько із виглядом переможця взяв мене за руку і гордо попрямував дорогою.

— Няньку, я хочу в корзину, я хочу знову нестися, — захникав я.

— Занімій і йди вперед, бо тя так копну, што перелетиш через Ловачку, як горобок, — просичали нянько.

Удома, вихований на Фіскарошчиних молитвах, я, зізнався, що каміння у гатикошарку навалив я — авби нянько не брехали і не билися. Тепер можете уявити, які шалені пристрасті розривали душу мого нянька — лупити мене ременем чи хвалити. З одного боку, я напакостив, але тим самим і врятував нянька від великої біди. Отож нянько довго-довго не знаходили собі місця, доки врешті-решт не луснули мене по потилиці.

— Це од великої любові, — сказали полегшено не то собі, не то мені.

На що я підняв доверху праведного перста і сказав:

— Богонько все видить!

Як правило, я брав участь у підриві економічної могутності колгозного ладу вдень. Вночі нянько успішно справлялися самі. Але якось кілька ночей поспіль повернулися з кукурудзяного поля з порожніми руками. Виявляється, в густій осінній темряві вони або губили схованки, куди зносили врожай і де прятали міхи, або, не приведи Господи, хтось, такий же самий «експропріатор» вислідковував нянька і безсовісно перехоплював уже готову здобич. Тому прийняли рішення: я буду виходити з няньком і в нічну зміну й працюватиму на посаді сторожа. Але, на моє щастя, перший же наш спільний нічний рейд у колгозні тили зазнав нищівного краху. Хоч події розгорталися дуже успішно.

Я сидів у кукурудзі біля міха, а нянько тим часом у ближньому межирядді ламали качани і зносили до місця моєї дислокації. Якщо нянько випадково губили орієнтацію, тихенько погукували совою, я накукував їм зозулею. І що на все життя запам’яталось із тої ночі — тиша, запахи і кукурудзяні качани.

Тиша була вогкою і теплою, як писочок маленького щеняти, висока, сторожка і пильна, як бузьок над гніздом маленьких лелечат. Запахи осінньої ночі, хоч вона і була геть сліпою, пливли над полями, яругами, селами хвилями дивовижних пахучих кольорів.

Може, це малювала моя дитяча уява, а може, бачила маленька душа. Але цієї теплої осінньої ночі кожен запах мав свій колір. Ось над садами під Ловачкою запалахкотіло жовте-жовте сяйво. Здавалося, над кожною яблунею, немов над черницею-великомученицею, засяяв величезний німб. Із-за Ловацьких гір легко дихнув вітер, і німби над яблунями-мученицями затріпотіли, і рідно-хвилююче запахло до сліз стиглими яблуками, а над виноградниками запахи мали бордово-оранжевий колір, а коли розтікалися навкруги, були густими і солодкими, як ранкові дитячі сни.

І нарешті — кукурудзяні качани. Ні, ліпше — качанища! Того року вони нагулялись, нажиріли, як молочні пацята. Висолопивши жовті язичища, із кожного стебла їх звисало по два-три. Качани були такими тучними, що вже не вміщалися у сорочках, рвали їх і своїми жовтими тілами підсвічували осінню ніч.

Мені чомусь здавалося, що то і не стебла кукурудзи стоять у рядах, а духи померлих. Начепили собі ті духи на пояс жовті кукурудзяні ліхтарі й бредуть через води глибокої осінньої ночі до тільки їм відомих світів. Од такої думки мене аж страхи взяли.

І коли нянько черговий раз підійшли із оберемищем качанів, я повідомив, що боюся і надалі сидіти серед нічних кукурудз не збираюся. Це подіяло. Нянько набили качанами мішище і, як завше, перестаралися: навіть половини не влізло. Пойойкавши, пожалівшись на свою жебрачу долю, нянько звалили ношу на плечі, і ми вирушили польовою стежкою додому — нянько попереду, я позаду. І тут мені закортіло заспівати. Сказати «закортіло» — нічого не сказати. Мене нестерпно запекло, божевільно заспрагло, невимовно пронизало болем заспівати.

— Няньку, я хочу заспівати, — заскімлив.

— Што, што — пісяти хочеш? — недочули нянько.

— Ні, співати… Співанку співати, — захникав я.

— Йой, слухай, дораз так тя лусну, що в писку язик оніміє, а в очах… От в очах і заспівають усі звізди небесні, — просичали нянько.

Від цієї погрози мені ще лютіше хотілося заспівати. Мав таке відчуття, якщо зараз не заспіваю — без драбини вискочу на небо або вмру від розриву серця. Я зупинився, аби нянько пішли вперед на безпечну відстань, і на всю горлянку затягнув безсмертний гімн діда Соломона:

«Коби не Маруся,

Я би не женився…».

Не відаю, чи од зачарування моїм співом, чи од несподіванки і ляку, світ занімів. Кудись до мари повтікали цвіркуни, розчинилися у повітрі й позникали кольорові запахи, принишкли кукурудзи і соняшники. Тільки за кроків з десяток попереду пролунав відчайний стогін нянька:

— О, світило би тобі сонічко із потилиці, недорослий мухоморе!

І тут у кукурудзі знявся рейвах, почулися крики. Одним словом, нічна колгозна варта, що дрімала десь у кукурудзі, зреагувала на мій талановитий спів і, звісно, кинулась навперейми. Першим до рук дозорців потрапив нянько, а за ним влетів у пастку і я.

— Но та што, злодії, вп’ять каміння несете? — запитав злостиво криволабий Гебельс, освічуючи наші обличчя ліхтариком.

І тут із моїм няньком сталося неймовірне.

— Ой, вуєчку, Богонько би вам дав здоровлічко. Я так боявся. А туйки, слава Богу, і ви! — схопили нянько в радісні обійми ошелешеного Гебельса.

— А што сталося? — розгублено запитав Гебельс.

— Слухайте, вуєчку, мій малий збийвіч серед ночі прицубрив додому цілий міх кендериці. Я думав, што лусну од злості. Бо кілько’го вчимо — коли руки тягнуться до чужого, візьми і нараз відрубай їх!

Нянько із такою любов’ю вліпив мені потиличника, що на цей раз усі звізди небесні заспівали не тільки в очах моїх, а й у голові.

— А в мене такі нерви сіли, што піднявся з постели, вхопив міх на плечі і несу знову на поле висипати, — продовжували плести шалениці мій нянько.

Але що вже найбезглуздіше — нянькові повірили.

— Но та міг уже й до рана почекати, а не перелопатити собі ніч, — примирливо мовив котрийсь із нічних сторожів.

— Та я би до рана згорів від ганьби! — луснули кулаком себе по чолу нянько.

— Но, а малого смолоша для чого брав із собою? — все ще з недовірою запитав Гебельс.

— Як для чого? — щиро здивувалися нянько. — Най покаже, звідки крав, там і покладемо знову на місце.

Нянько і на цей раз не втрималися, аби не вліпити мені чергового запотиличника.

— Видите, товаришу партійний секретарю, іще не перевелися в нас порядні ґазди, — задоволено промовив головний бухгалтер на прізвисько Рахувниця.

— Но добрі, добрі… Неси