Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

Тяжкі були часи. Держава Польська сама себе вела до загибелі – гайдамацьке полум’я горіло від самого початку XVIII століття і згасало в унісон із Річчю Посполитою. Разом з тим російським урядом було ліквідовано Гетьманщину, Запорозьку Січ. Російські війська допомагали гасити народне повстання, а король Пруссії разом із царицею Катериною вже складали плани, як ділитимуть поміж собою польські землі. Поляки ж собі спокою ніяк не давали: зовсім поруч із Городком конфедерати палили непокірні їм села, а недавно нас усіх зігнали на міську площу: дивитися на страту гайдамаків.[6]

Я була на тій площі, вдивлялася у скатовані лиця. Одне за одним. Видихнула з полегшенням: мого Івана, Богові дякувати, поміж ними не було. Зате впізнала його товариша – Східняка. Зараз цей чоловік зовсім не був схожий на того широкоплечого, пишного, як мак, запорожця, що приходив до нашого дому. Тепер це був посивілий каліка без лівої руки та правої ноги, а замість дорогих кармазинів на ньому було рване лахміття. Живий мрець. Лише козацький чуб непокірно колихався на вітрі. Раптом Східняк підвів своє порубцьоване шрамами обличчя й окинув злим поглядом натовп. Перед тим, як кат накинув йому петлю на шию, він гукнув:

– Жива ще козацька мати! Чуєш, Іване, ще не вмерла!!!

Люди довго думали, до кого були адресовані ці слова, але я зрозуміла одразу: до мого сина. Скільки ж мого волосся в той день перетворилося із русявого на сиве!

Тісто уже набрало потрібної форми – і я заходилася запихати його до п’єца. Раптом двері відчинилися і в хату вбіг Івасик:

– Мамо, там тата привезли…

Я вже й не плакала: не мала сили…

Відспівали, поховали…

Там і роковини перейшли…

Одного вечора до хати зайшов Сивоокий.

– Виходь за мене заміж, – раптом запропонував.

Я гірко посміхнулася:

– Не зживемося ми з тобою.

Він здивувався.

– Чого ж? Разом легше біду пережити, підтримаємо одне одного, народимо нових дітей.

– У мене є син…

– Я його прийму як свого.

– Це син гайдамаки!!!

У відповідь – мовчанка.

– Я ж казала: не зживемося…

Розділ 34

Ангел

Городоцького замку, який то будували, то руйнували, то захоплювали і перебудовували, вже не було. Австрійський полковник стояв на тому місці: де колись височіли башти та стіни, тепер із землі стирчали саджанці молодих дерев. Парк. Замок зрівняли із землею як ознаку старих часів, як свідка колишньої княжої слави та влади польських королів над цим краєм. Приходили нові часи, а разом з ними й нові люди з новим мисленням.

Австрійський уряд спокійно перебрав на себе владу в містечку, зруйнувавши замок, ліквідувавши костьол, монастир та зробивши з них тюрму і казарми для солдатів. Землі навколо було розпродано новим власникам, переважно німцям. Одночасно почалася нова забудова міста: мости, дороги, вулиці, будівлі – у наш край прийшла сучасна інженерна думка. Чого тільки вартував новий міст через Верещицю, зроблений у вигляді арки! Дорога, що сполучала Перемишль зі Львовом, у старі часи тяглася через замок, а далі – по греблі. Тепер же вона проходила через місто і перетворилася на справжній гостинець. У місті відродилося промислове виробництво, розвивалися і далі цехи, особливо ткацький. Збудували школи: для хлопців і дівчат окремо. Перша в Україні залізниця пройшла через Городок: до новозбудованого Городоцького двірця (вокзалу) 4 листопада 1861 року вперше прибув поїзд, що їхав з Перемишля до Львова. Це сталося о першій годині дня, а паровоз називався «Ярослав».

У містечко прийшло сяке-таке замирення. Українці перестали боротися з поляками і тепер тільки часом грали у нову гру, яка дуже швидко почне набирати популярності, – футбол. Навіть стадіон зведуть. Поляки, українці та євреї, яких на той час у Городку мешкало приблизно в однаковій кількості, утворять свої команди і почнуть з’ясовувати стосунки уже на футбольному полі. Українська команда тоді зватиметься «Січ», польська – «Ґвязда», а єврейська – «Гапоель»…

Тільки усе це станеться вже набагато пізніше…

А тим часом Іван натхненно працював у парку, маючи надію колись побачити, як цими алейками у холодку від лип гулятимуть його діти. Поруч стояв полковник Ґогенлоґ[7] і спостерігав за Івановою роботою: як той хвацько обкопує дерева. Я, ангел Гаврило, також був поруч, працював кайлом – нашому Господу завжди була любою мирна праця. Де мир, праця, молитва і любов – там завжди ми – ангели.

Раптом, копаючи, Іван знайшов щось, підняв, обтрусив від землі й почав розглядати. Це було відламане руків’я меча. Він витер його акуратно і сховав за пазуху.

– Що ти там ховаєш? – підійшов до мого чоловіка полковик.

– Я знайшов оце, – Іван показав свою знахідку австрійцеві. Той уважно роздивився, ледь торкаючись білими рукавичками.

– Ця річ може мати історичну цінність. Віддай її мені.

– Вибачте, пане, але то я її знайшов. Це моє, наше. Воно належить нашим дітям.

Полковник задумався.

– Звідки ти знаєш німецьку мову?

– У школі вчився.

– Ти поляк?

– Ні, русин, українець.

– Вам було дуже тяжко під поляками.

– Найліпше жити, пане, у незалежній державі.

Полковник з подивом глянув на Івана. Заговорив:

– Ми не будемо вас переслідувати на релігійному чи національному ґрунті, дозволимо відкрити свої школи, видавати газети, дамо певні привілеї у політичному житті. Цей край відродиться: тут запрацюють заводи, ми навчимо вас по-іншому працювати, думати, жити.

– Хотілося б у це вірити, – без великого ентузіазму відповів мій чоловік.

– А ти не сумнівайся, так і буде, – мовив полковник.

Іван знову взявся за лопату, а полковник відійшов і почав оглядати місцевість. З цього місця став було видно як на долоні. Пан полковник мимоволі замилувався таким краєвидом.

– Гарно, чорт забирай. Треба буде тут усе впорядкувати, заснувати пляжі. І доїзд сюди добрий зі Львова… І за що ж Бог подарував тим русинам таку природу, сам не знаю. Хоча, можливо, якби не та природа і не та земля – мене б тут зараз не було…

Розділ 35

Марія

Настали і справді нові часи. Австрійці принесли у наш край спокій, якого я так давно чекала. Українцям дали певну свободу, тож усі ми могли трошки легше видихнути. Мій Іван уже не рвався козакувати чи гайдамачити – зосередився на мирній праці. Він працював і вчився, бажаючи встигати за цим новим життям, яке крокувало світом. Мій чоловік зустрічався і розмовляв із багатьма відомими людьми, намагався згуртувати навколо себе нашу громаду, доносячи до них слова мудрих і праведних. Він часто їздив до Львова і по