Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

– Але без меча. Ви підете роздобувати їжу та інформацію, – сказав Марко. – Тут не потрібна зброя.

Трохи ображений, він відвернувся від Серпня і Мортіуса, ніби його зовсім не обходило, що ті йдуть. Надто довго йому доводилося діяти на власний страх і ризик, усе вирішувати самому. Досі Серпень не суперечив йому, бо ще не оговтався як слід після майже смертного сну. Зрештою, і в Королівстві принц не любив згадувати про своє виняткове становище. Марко якось не міг уявити собі товариша на троні з королівською короною на голові. А теперішній король передасть же йому владу, щоб доживати віку в невеличкому будиночку з садом і пасікою. Лише Марко знав, як дорого важить кожна мить, але поспіх може коштувати їм життя. Зупинити час, як годинник, неможливо. Він відповідав за принцову безпеку, не зв'язаний ніким обіцянкою, а найбільша відповідальність – це відповідальність перед собою.

Сиволап подався назирці за Мортіусом і Серпнем. Колишній репортер міг вчинити якусь дурницю, сказавши зайвину. Серце Марка рвалося слідом за ними. Він не мав при собі чарівної кришталевої кульки. Тигр поривався також, і хлопець мусив його заспокоїти.

Втім, поки що все йшло гаразд. У голові Мортіуса швиденько визрів план. Коли було потрібно, слова лились із його уст рікою й могли заколисати найвпертішого впертюха. На розбитій стежці, по якій ніби пройшлося стадо слонів, він раптом зупинився і спитав:

– Ну, то хто ти у Королівстві? Принц у вигнанні, чи невизнаний претендент на трон?

Серпень спершу відсахнувся, але потім опанував себе й сказав спокійно:

– А як ви гадаєте?

– Гадаю, що це майже одне і теж. У обох випадках ви у небезпеці, хлопці.

– Але ж вас ніхто не змушує йти з нами до Королівства. Там – наш дім.

– Там, де Тигрисикові добре, буде добре й мені. Це він вирвав мене з того життя. Нехай буде Королівство, тільки б подалі від цієї банди, що підкорила місто. Жодні чари, осикові кілки та часник проти них не діють. Мабуть, ніхто на світі не знає, як їх позбутися. Зупинити можна, але доки на світі зла більше, ніж добра, вони будуть.

Серпень промовчав.

– Ти так мені й не відповів. Боїшся?

– Чи не все одно, принц я чи ні, коли Королівство в небезпеці? Воно ніби занурюється в баговиння, і нікому простягнути йому руку. Там мій батько, і батько Марка. А щодо магії, то вона і згубила мене, і врятувала, хоч я терпіти не можу різні дешеві фокуси. Рано чи пізно магія обернеться проти того, хто її застосовує. Ну, от ми прийшли. Що скажете?

– Ти будеш ніби мій син, а я ніби твій батько.

Серпень трохи скривився.

Таких сіл, як оце, у Королівстві не було. Маленькі хатки, вкриті впереміж бляхою, черепицею і просто соломою, поламані плоти. Таке враження, ніби в цих краях пронісся вихор і люди полишили свої житла. Нарешті вони побачили жінку, що винесла курям їсти. Мортіус привітався. Жінка була швидше молодою, ніж старою, але вже згорблена. Побачивши чужинців, вона злякалась, але колишній репортер так заусміхався, що і в неї на обличчі з'явилась посмішка.

– Даруйте, добродійко, але ми з моїм сином заблукали. Можна води напитися? Малий вже на ногах ледве тримається...

Жінка подумала і через якийсь час повернулася з кухлем води. За нею ховався маленький хлопчик.

– Пий, синку, – подав Мортіус воду Серпню. – А чи далеко звідси до... міста?

– А ви самі звідки будете?

– Зі Львова. Чули? Там мій син вчився, та оце заболіла голова, певно, від науки, то я поїхав по нього.

– Не чула про таке місто, далеко, видно...

– Далеченько. На біду, машина наша поламалась, тобто кінь захворів. – продовжував брехати Мортіус. – Гроші вкрали, то ми йдемо до мого товариша...

– Та тут автобус їздить, як є бензин. А дорогу знайдете, як не будете нікуди звертати.

– Щиро дякую! А чи не підкажете, де можна продати годинник, або на харчі виміняти. Відучора не їли...

– До корчми підіть.

– Скажу вам по правді, не люблю таких місць, де збираються пияки. Не хочу туди дитину вести.

– Тут усі п'ють, – зітхнула жінка. – Чоловік мій там сидить із ранку до ночі. Я вам дам їсти, але з собою, бо вернеться чоловік, буде нам лихо. Ні-ні, не треба годинника! Він проп'є.

– А ви для синка сховайте! Виросте, буде тішитися. Бери, малий!

Очі блідого хлопчика засвітилися.

– Ба, йому подобається! Гарний хлопчик... Не хворіє?

– Та мав вітрянку, оце видужує. Вам же годинник самому потрібен...

– Я маю вдома ще. Знаєте, як заводити?

– Мій тато мав такого. Дякую вам... Малий не скаже. Він боїться тата, як вогню...

– Біда... – почухав потилицю Мортіус. – Мій татусь теж пив і лупцював мене. Але я сказав собі – годі! Вивчився, тепер сина вчу... Не треба з цим миритися!

– Та злидники ж... Ще двоє весною прийшли, як у сусіда хата завалилась. У курей харч відбирають...

– Чого ж ви їх прийняли?

– Та голодні ж, трусяться... Шкода навіть буває. Діди наші, прадіди їх годували.

– Я десь чув, що наука знайшла спосіб позбутися злидників.

– Як у книжці, то ми усі неписьменні. Школа давно завалилась. Але є в нас дід один грамотний, Люстій називається. Он там, де три груші, його хата. Він нетутешній. Півсвіту обійшов... Такого вам розкаже, що ну! Недавно стражники до нього заходили, побили навіть...

– За що?

– Звідки мені знати? Дід за словом у кишеню не полізе... Ви собі сідайте отут на колоді, а я тим часом їсти зберу...

– Світ не без добрих людей, – підсумував Мортіус і уточнив: – Усі світи.

Сиволап, що спостерігав цю сцену, сховавшись у бур'яні, подумав, що в селі, либонь, немає злих жінок.

Коли вони вже вертались назад із клунком харчів, принц вигукнув:

– Як би я хотів допомогти цим людям!

– Станеш королем, то й допоможеш.

– Річ у тім, як допомогти їм, коли ти не король...

– Я теж колись був молодим, – згадав Мортіус. – Буває, що й самому собі не годен допомогти. Ти знаєш, у кожному селі є хтось такий, хто пам'ятає і знає все, що інші забули, або не знають. Треба піти до цього діда Люстія.