Леся Нічна - Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна

Глава 23. Пташка, яка принесла плітку

Видихнула, замкнув двері на ключ.  

А то ще придумає ломитися у ванну, аби випитати подробиці мого бурхливого особистого життя.  

А я ось не готова до ще однієї розмови. 

Чим менше знаєш — тим міцніше спиш!  

Тож я вирішила: чим менше Василина знає, тим краще.  

Не тому, що не довіряю їй — ми ж подруги, як-не-як, — а тому, що не хотіла втягувати її в ту дику маячню, в яку я так успішно вляпалася.  

Одна випадкова ниточка — і її могли б запідозрити в тому, що вона хоча б якось пов’язана з тим, що я дізналася.  

А що я дізналася?  

Що наш ректор якимось чином замішаний у серійних убивствах рудоволосих дівчат!  

Ну і кого мені варто було посвятити в цей чудовий факт?  

Розуміється, нікого!  

Я б і себе не посвячувала, якби могла. 

Але що зроблено — те зроблено.  

Тож краще мовчати, забути й заховати цю таємницю за сімома замками.  

Та знаєте, в чому проблема?  

Я не вмію забувати.

Відкинувши всі тривожні думки (ага, зараз!), я скинула з себе форму офіціантки, зім’яла її й закинула ногою в кут ванної кімнати. Якраз у кошик для брудної білизни.  

Потім занесу в пральню.  

Це нагадало мені, як я сьогодні ганебно втекла з дому магістра…  

Хм. А між іншим, мені ж у нього складати предмети!  

Тільки уявіть: я заходжу до нього в кабінет, він оглядає мене своїм пронизливим поглядом і питає:  

— Адептко Ліріс, ви прийшли складати предмет чи знову хочете побити викладача?  

Ох.  

Саме так, ох.  

Але, між іншим, він це заслужив!  

Нема чого садити мене до себе на коліна! 

Я голосно зітхнула, почервоніла й ікнула. 

От дідько… Тільки цього не вистачало! 

Я набрала ванну й, поки вода наповнювалася, просто стояла, тупо втупившись у відображення води.  

Скільки ж усього звалилося на мене за останні дні!  

Закрутила кран. Залізла у ванну й розслаблено потягнулася, відчуваючи, як тепло огортає тіло.  

Змила з себе всі тривоги, страхи й ганебні спогади.  

Вода приємно обволікала шкіру, а тепло допомагало хоч трохи відпустити напругу.  

Чесно, чому мені раніше не спадало на думку, що ванна — це портал у світ спокою?  

Треба частіше відпочивати.  

І триматися подалі від справ ректора! 

Ось мій план.  

Ні, серйозно.  

Яка мені різниця, чим він там зайнятий? 

Мені потрібно скласти сесію, піти на канікули, а потім більше працювати, щоб накопичити грошей на наступний семестр. 

Ось він — ідеальний студентський план! 

Хіба не прекрасно?  

Я вийшла з ванни, закуталася в рушник, перевдяглася в піжаму й, намагаючись не розбудити Василину, тихенько пробралася до ліжка.  

Вона вже згорнулася калачиком, рівно й спокійно дихаючи.  

Я зітхнула з полегшенням.  

Ну, хоч відбиватися сьогодні не доведеться. 

Залізла під ковдру, вмостилася зручніше, зарилася в подушку й, нарешті, заплющила очі.  

Господи, який кайф простягнутися у рідному ліжку!  

На добраніч…  

Тиша. Темрява. Умиротворення.  

І, нарешті, такий бажаний сон…  

ТУК-ТУК.

Я різко розплющила очі.  

Що?..  

ТУК-ТУК.

Я зі стогоном зиркнула на вікно.  

Ну, кого там знову принесла нечиста?! 

У мене різко виникло бажання лягти назад, накритися ковдрою з головою і зробити вигляд, що мене просто немає в цій кімнаті.  

Але, звісно, цікавість виявилася сильнішою. 

Я обережно зісковзнула з ліжка, пробираючись до вікна. Дерев'яна підлога була холодною, але це мене хвилювало найменше. 

Підійшовши ближче, я прищулилася, намагаючись розгледіти нахабного нічного гостя.  

І тут у мене відвисла щелепа.  

За вікном стояла… пташка. 

Я кілька разів кліпнула, намагаючись усвідомити ступінь абсурдності того, що відбувається.  

— Напевно, я занадто втомилася… У мене галюцинації. Піду назад у ліжечко, — тихо пробурмотіла я собі під ніс і вже розвернулася, щоб урочисто проігнорувати це дивне видіння, але…  

ТУК-ТУК. 

Пташка знову тукнула по склу.  

Надулася.

Смикнула за ручку.  

Я повільно простежила за її рухами, звузивши очі від недовіри.  

Вона хоче, щоб я їй відкрила?!

— Чого витріщилася?! Я тут собі вже все сидяче місце відморозила! Дверці відчиняй! — нервово чирикнула пташка, тупцяючи лапками по підвіконню.  

Я витріщилася ще дужче.  

Ні, серйозно, я бачила багато чого.  

Але щоб птахи вимагали відчинити їм вікна?! 

Я тупо подивилася на пернату гостю.  

Секундочку…  

Вона говорила?!

Та я точно з’їхала з глузду. 

— Ага-ага, так і будемо стояти й витріщатися, так? — знову обурено пробурчала пташка, глянувши на мене так, ніби вже сто разів пояснила, що робити, а я вперто туплю.  

Ну, я, звісно, туплю.  

Але не настільки ж!  

Вирішивши не випробовувати долю, я швиденько відчинила вікно.  

Пташка влетіла всередину з таким виглядом, наче авансом сплатила за цей готель, вмостилася на приліжкову тумбочку й задоволено розправила крила.  

Наче так і треба.

— Ти так і будеш витріщатися? — не витримала вона й глянула на мене невдоволено. — Наколдуй своїй сусідці полог тиші, а то тільки очима лупаєш… тьху!  

Я моргнула.  

Повільно.  

Дуже повільно.  

— Та хто ви взагалі така… — прошепотіла я, підозрюючи, що таки сходжу з глузду, але краще переконатися в цьому до того, як почну повноцінну розмову з птахами.  

Але, на всякий випадок, полог тиші для Василини накинула.  

Бо якщо вона прокинеться й побачить розмовляючу пташку… то лікувати доведеться нас обох.

— От, інша справа! — задоволено чирикнула пташка, струшуючи пір’ячко. — Совсім ви, адепти, з катушок з’їхали.  

Я закотила очі.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍