Рей Бредбері - Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

бога, Монтрезоре!” — промовив Стендал. — А я відповім: “Так, заради любові всевишнього бога”. Ви скажете, правда? Ну ж бо, кажіть.

— Ви дурень!

— Не примушуйте мене умовляти вас. Кажіть-бо. Кажіть: “Заради любові Всевишнього бога, Монтрезоре!”

— Не скажу я, дурню. Випустіть мене звідси, — інспектор швидко тверезішав.

— Ось візьміть. Надіньте собі на голову, — провадив Стендал, кидаючи йому до ніг якусь річ, що дзвеніла й брязкотіла.

— Що це таке?

— Ковпак з бубонцями. Надіньте його, і, може, я вас випущу.

— Стендале!

— Кажу вам, надіньте!

Герет послухався. Бубонці задзвеніли.

— Хіба ви не відчуваєте, що все це вже колись було? — запитав Стендал, беручись до роботи.

— Що ви робите?

— Замуровую вас. Ось один ряд цегли. Ось другий.

— Ви збожеволіли!

— Не варто сперечатися з цього приводу.

— Вас судитимуть!

Стендал, мугикаючи якусь мелодію, постукав пальцем по цеглині і поклав її на вогкий шар розчину.

З-за муру, що виростав на очах, чувся стукіт, гупання кулаків, крики.

— Будь ласка, стукайте ще, — обізвався Стендал. — Хай буде справжня вистава.

— Випустіть мене, випустіть!

Залишилося покласти останню цеглину. В’язень дико репетував.

— Герете, — сказав Стендал, — ви знаєте, чому я так покарав вас? Бо ви спалили книги містера По, майже не читаючи їх. Ви на слово повірили, що їх треба спалити. Інакше ви зрозуміли б мій намір, коли ми спускалися сюди хвилину тому. Неуцтво спричиняється до фатальних наслідків, містере Герет.

Герет мовчав.

— Я хочу, щоб вистава була довершена, — сказав Стендал, піднімаючи свій ліхтар і скеровуючи світло на скоцюрблену постать. — Дзенькніть тихенько бубонцями.

Бубонці забряжчали.

— А тепер, якщо ви скажете: “Ради любові Всевишнього бога, Монтрезоре”, — то, може, я вас і випущу.

В променях світла з’явилося обличчя Герета. Хвилина мовчання, і глухий голос проказав: “Ради любові Всевишнього бога, Монтрезоре”.

— Ах, — промовив Стендал, заплющивши очі. Він поклав на місце останню цеглину і замастив її розчином вапна. — Спочивай у мирі, любий друже.

Він швидко пішов з підземелля.

У семи залах опівнічний бій годинника примусив усіх скам’яніти на місці.

З’явилася Червона Смерть.

Стендал спинився на хвилину біля дверей, щоб подивитися на цю сцену. Потім вискочив з великого Дому і побіг через рів туди, де на нього чекав вертоліт.

— Готово, Пайксе?

— Готово.

— Ось воно!

Вони дивились, усміхаючись, на великий Дім. Він почав тріскатися зсередини, наче од землетрусу, і, спостерігаючи це величне видовище, Стендал чув, як позад нього декламував Пайкс тихим розміреним голосом:

— “…мій розум похитнувся, коли я побачив, як падають могутні стіни… розлігся протяжний шалений крик, ніби голос тисячі вод… і глибоке темне озеро, що лежало біля моїх ніг, похмуро й мовчазно зімкнулося над уламками дому Ашер”.

Вертоліт знявся над паруючим озером і взяв курс на захід.

СЕРПЕНЬ 2005. СТАРИКИ

І чи не цілком природним явищем було те, що нарешті на Марс прибули старі люди, йдучи по сліду, прокладеному галасливими поселенцями з необжитих окраїн Америки, напахченими розумаками, професійними мандрівниками й романтично настроєними лекторами в пошуках нових джерел прибутків.

Отож висхлі на сухар старі люди, котрі проводили свій час, дослухаючись до своїх сердець, мацаючи пульси і доправляючи ложками декокти в свої перекошені роти, ті самі, які їздили в безплацкартних вагонах до Каліфорнії в листопаді місяці й у третьому класі пароплавів до Італії в квітні, зморщені, як урюк, схожі на мумії старики нарешті з’явилися на Марсі…

ВЕРЕСЕНЬ 2005. МАРСІАНИН

Сині гори здіймалися в дощове небо, і дощ плюскотів у довгих каналах, коли старий Лафарж зі своєю дружиною вийшли з хати подивитися на божий світ.

— Перший дощ цієї осені, — зауважив Лафарж.

— Це добре, — сказала дружина.

— Дуже на часі.

Вони зачинили двері і, зайшовши в кімнату, заходилися гріти біля вогню руки. Їх брала дрож. Крізь вікно видно було, як віддалік поблискувала дощовими патьоками ракета, що доставила їх з Землі.

— Я хотів би лише одного, — сказав Лафарж, дивлячись на свої руки.

— Чого саме? — спитала дружина.

— Щоб можна було привезти з собою Тома.

— Не треба, Лейфе!

— Пробач мені, більше не буду.

— Ми прибули сюди мирно доживати віку, а не думати про Тома. Він помер так давно, що нам слід забути його і все, що було на Землі.

— Маєш рацію, — сказав він і знову простягнув до тепла руки, втупивши очі у вогонь. — Не буду більше говорити про це. Мені просто не вистачає наших щонедільних поїздок до Грін Лон парку, де ми клали квіти на його могилу. Це була наша єдина прогулянка. Блакитний дощ тихо спадав на будинок. О дев’ятій вони пішли спочивати і лежали непорушне в дощовій темряві, побравшись за руки, йому було п’ятдесят п’ять, а їй шістдесят років.

— Анно? — тихо погукав він.

— Чого? — озвалась вона.

— Ти що-небудь чуєш?

Обоє прислухались до вітру та дощу.

— Нічого, — сказала вона.

— Хтось посвистує, — мовив він.

— Ні, я нічого не почула.

— Все-таки я встану та подивлюся.

Він надягнув халат і пройшов до надвірних дверей. Нерішуче розчинив їх, і холодний дощ бризнув йому в обличчя. Надворі дув вітер.

На порозі стояла маленька постать.

Блискавка розщепила небо, і біла злива освітила обличчя, звернене до старого Лафаржа.

— Хто тут? — тремтячи, спитав Лафарж. Ніякої відповіді.

— Хто це? Чого тобі треба?

Жодного слова.

Лафаржа охопила велика слабість і втома.

— Хто ти? — скрикнув він.

Дружина підійшла, стала позад нього й узяла за руку.

— Чого ти кричиш?

— Тут у дворі хлопчина, стоїть і не відповідає, — відповів, тремтячи, старий. — Він схожий на Тома!

— Лягай у ліжко, тобі щось сниться.

— Але ж він тут. Поглянь сама.

Він одчинив двері ширше, щоб їй було видно.

Дув холодний вітер, і дрібний дощ, сіявся на землю, а хтось стояв і дивився на них далеким поглядом. Стара жінка вхопилася за одвірок.

— Іди геть! — сказала вона, махаючи рукою. — Іди геть!

— Хіба не схожий на Тома? — спитав старий.

Постать не рухалася.

— Я боюсь, — сказала стара жінка. — Замкни двері та лягай у ліжко. Не хочу я мати з ним жодних справ.

І вона, постогнуючи, зникла в спочивальні. Старий стояв, а дощовий вітер холодив йому руки.

— Томе, — півголосом погукав він. — Томе, якщо це ти, якщо якимсь випадком це ти, Томе, я не візьму двері на клямку. А якщо ти змерз і схочеш погрітися, зайди пізніше і ляж біля каміна — там є хутряні килимки.

Він причинив двері, не замикаючи їх.

Дружина почула, що він повертається, і затремтіла.

— Яка жахлива ніч, — схлипуючи, мовила вона. — Я почуваю себе такою старою.

— Цить, цить, — заспокоїв він її ніжно й