Арчібальд Джозеф Кронін - Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін

помилялась. І все ж таки вона зневажала мою віру. Навряд чи вона пробачить дідусеві ту роль, яку він відіграв під час мого причастя.

В цю ж хвилину я почув нагорі галас, а вслід за цим з кімнати вилетів дідусь і стрімголов кинувся вниз по східцях.

— Ходімо, хлопче, — пробубонів він на ходу. — Давно нам треба було тікати звідси.

Дідусь був дуже схвильований. Певно, бабуня добре всипала йому за моє відступництво; та виявилось, що причина цих чвар була зовсім іншою. Вчора звечора бабуня довго сиділа біля вікна і добре бачила, в якому вигляді ми повернулись, — особливо Мардок. За сніданком вона розповіла про це батькові.

Дідусь давно вже уникав зустрічі з батьком, бо знав, що зять ненавидить його. Всього раз, як мені пригадується, були вони якийсь час вкупі — коли батько, натхнений мамою, показував нам нові поля зрошення за Лівенфордом, та й то ця зустріч скінчилась досить прикро. Гордий своїми санітарними досягненнями, батько довго доводив нам, як за допомогою оксидації та фільтрації здобувається чиста вода. Потім налив склянку і дав мені.

— От попробуй і ти зрозумієш.

Я нерішуче глянув на каламутну рідину.

— Мені щось не хочеться пити, — пробелькотів я.

Тоді батько простягнув склянку дідусеві, який чомусь весь час криво посміхався.

— Я не дуже-то полюбляю воду, а тим більше отаку бурду, — відрізав дідусь.

— Ви що, не ймете мені віри? — крикнув батько, пожбурив пляшку і пішов геть.

Після цього їхні шляхи вже ніколи не сходились: як тільки дідусь загледить бувало інспектора, то робить стратегічний маневр, і зіткнення не відбувається. Та на цей раз бучі не можна було уникнути. При холодному денному світлі вечірня авантюра з Мардоком здавалася зовсім чорною. Батько і в рот не брав горілки; він завжди проклинав «пияцтво» і вважав його марнотратством! Розлючений провалом Мардока на іспитах, він міг вжити найсуворіших заходів, щоб покарати «негідника», який спантеличив сина.

Коли ми трохи відійшли, дідусь збавив крок і бундючно звернувся до мене:

— Хвалити богові, ми ще маємо куди подітися з тобою, Робі. Наші друзі — Антонеллі дадуть нам шматок хліба і притулок.

Я остовпіло зупинився.

— Ні, ні, дідусю, туди ми не можемо йти.

— Чому?!

— Тому... — запнувся я. Проте змушений був розповісти все, бо не міг допустити, щоб дідові перед самим носом грюкнули дверима.

Він не сказав і слова: при всій своїй пристрасті до просторікань, дідусь умів мовчки зносити образи. Та удар був занадто тяжким; все обличчя в нього вкрилось якимись дивними плямами. Я гадав, що він піде до своїх друзів — Седдлера Боуга і Пітера Діккі. Ні, він продовжував чапати по Хай-стріт, далі звернув на Ноксхілл і привів мене на зовсім незнайому мені околицю.

— Куди ми йдемо, дідусю?

— Омити в водах гіркоту життя.

Чи то солоний вітер викликав у нього таке бажання, чи йому просто хотілося відійти далі від усього, що завдавало йому стільки прикростей. Як би то не було, скоро ми опинилися на березі річки, недалеко від гавані. Місце було досить дике: низький болотяний берег, на якому тільки подекуди росли зелені водорості й стирчали пласкі камінці, обліплені сірими мушлями. Був відплив, і тяжка олов’яна вода стояла зовсім низько. Високі труби котельного заводу на горизонті, стукіт молотків у доках, бурхання води, що виливалась із каналізації, — все це тільки підсилювало запустіння глухої заводі.

І все ж вітер і тут був солоним і міцним. А навкруг нас панував глибокий спокій, якого дідусь так жадав. Він сів на камінь, зняв черевики і шкарпетки, закачав штани до колін і пішов убрід по мілині. Я не витримав, і скоро й собі почвалав по слідах дідуся.

Раптом дід зняв капелюха: свого чудового капелюха, без якого я навіть не уявляю собі дідуся, — великого, вицвілого, з трьома металевими пістонами з кожного боку; капелюха, в якому побувало стільки скарбів: од голови дідуся — до фунта крадених суниць; капелюха, який служив і довго ще буде служити для чого хочете; саме в нього дідусь почав збирати чудових морських равликів, єдиних живих створінь на цьому мертвому березі...

Зверху вони були зовсім білі й гранчасті; лиш невеличкий бугорок, що ледь помітно випирав з піску, видавав їх місце. А двосторонні мушлі, що вилискували перламутром, ліпилися цілими китицями поміж скель. Коли ми набрали повний капелюх, дідусь підвівся.

—  Знаєш, хлопче, — сказав він, звертаючись до мовчазної води, — може я й поганий чоловік... Та не такий вже й лихий, як дехто думає.

Вибравши більш-менш сухе місце на березі, встеленому гнилими водоростями, трісками, розбитими бочками, — тут же валявся солом’яний матрац з якогось судна, — ми розклали велике вогнище. Поклавши мушлі на вогонь, дідусь показав мені, як добувати равликів. Треба потримати черепашку над вогнем, поки звідти не вилізе слимак, і тоді швидко проковтнути його. Дід вважав їх дуже смачними, навіть кращими за устриць; і глитав їх безліч, спокійно й меланхолійно, немовби ця солона їжа була необхідна йому в такому душевному стані. Мені равлики не сподобались, зате нутрощі двосторонніх черепашок прийшлися до смаку. Черепашки розкривалися самі, і на рожевих перламутрових тарілочках з’являлась піджарена маса — волокниста, як м’ясо, і солодка, як горіх.

—  І тарілок не треба мити, — сумно мовив дідусь, коли ми впорались. Потім запалив люльку і ліг, підпершись ліктем, — очі його замріяно блукали по околиці. Тут він буркнув до себе щось, немовби цей сніданок викликав у нього спрагу. — Ех, випити б чарочку, то й зовсім було б гарно!

Та перш ніж описати наступні події, я хочу трохи глибше заглянути дідусеві в душу. Він мав велику ваду — любив випити; я часто дослухався вечорами, як він непевно човгає по східцях, мугикаючи собі під ніс і наштовхуючись потемки на різні речі; і все ж таки п’яничкою він не був. Вважати його «старим п’янюгою», як це робив Адам, було б дурною нерозважністю; іноді він добре-таки вихиляв, та потім наставали довгі періоди тверезості; до того ж він ніколи не брав участі в суботніх гульбищах, коли на всіх вулицях міста було повно п’яних. Все своє життя дід мріяв про славні й хоробрі вчинки