Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

— Я купив книгу в одного торговця в Вормсі, — вовкулака ледве совав язиком. — Магічний ґримуар. Там є опис, як стримати лють вовкулаки. Якщо перевертню принести жертву, він не шукатиме нової до наступної повні. Це, до речі, не завжди, однак допомагає…

— Кого вбили під час того жертвоприношення? — нервово перебив Голота вовкулаку. — Я бачив невеличке тіло. То була дитина, Міхале? Ти вбиваєш дітей?!

— Що? Ні! — п’яно й широко перехрестився Мнішек.

— Кажи правду, Міхале!

— То було ягня! Ягня, Богуславе. Клянуся тобі! — вирячив очі Мнішек, і Голота трохи заспокоївся.

— А хто приносить жертву?

— То був Мірек, а так у колі Хохриттер, удова, ще кілька адептів чорної магії приїхали зі Львова…

— Веселе місто Кременець, нічого не скажеш. Мільчек, шинкар з Лишні, то все ти?

Мнішек лише ще більше похилив голову.

— До цих випадків вовкулака не з’являвся вже давно… Я… Я не знаю, чому… Чому він з’явився. Мабуть, тому, що зовсім без сил. Саме тому провели ритуал. Аби стримати його.

Голота не знав, що ще запитати у Мнішека, якого він боявся й жалів водночас. Він зазирав у очі вовкулаці, і первісний страх пульсував у нього в животі.

— Як це… Убивати? — запитав він нарешті.

— Не знаю. Я не пам’ятаю, — тихо сказав шляхтич. — Але я знаю, як мені жити з цим. Це так, як у Дантовім пеклі при житті, Голото, — просто сказав Мнішек, дивлячись у чару з червоним вином. — Я в рівчаку з киплячою кров’ю…

Розділ 18

У якому Голота цікавиться казками

Голота світив голою спиною, сидячи на тапчані серед купи ковдр та вовняних покривал. Згорбившись, він не зважав на мороз, що лютував і тріщав за вікном так, що аж замерзла вода в баняку. Потягся до горщика, розбив тонку кригу дерев’яним кухликом і зробив кілька ковтків холоднючої води зі шматочками льоду. Язика й губи обпекло, мов вогнем, та Голота й не зморгнув: витерши вуса, робив далі те, що завжди заспокоювало й повертало до ладу думки — чистив зброю. Байдуже, що та була чиста-чистісінька. Голота саме завершив витирати свою тьмяну карабелу й різким рухом закинув її у химерні піхви, що нагадували звичайну товсту гілку вишневого дерева з грубо обрубаними дрібними галузками, а тоді взяв зі столу пістоля. Пробігся пальцями по арабській в’язі, що прикрашала всеньке стріливо, і мимоволі усміхнувся. Згадав, як у скрутні часи заробляв на кварту пива, розповідаючи в шинках вигадані історії про те, як здобув пістоля. Побрехеньок було кілька, та особливо вдячно пригощали після розповіді про двобій з турецьким пашою, що нібито сам віддав пістоля хороброму козакові.

Несподівано купа ковдр на ліжку заворушилася, звідти блідою змією виповзла тонка жіноча рука, яка погладила шрам на спині чоловіка. Дотик теплих пальців змусив Голоту здригнутися. Він отямився й крутнув головою, відганяючи спогади. Зараз вони точно були не на часі.

— Лягай, Голото, — сонно промуркотіла знахарка, пестячи спину свого коханця.

Та той і вусом не повів — водив далі пальцем по химерних написах, які, знемагаючи від спеки у запиленій кузні далекого Алеппо чи Дамаска, викарбував якийсь сивий бородань у чалмі.

— Лягай, кажу, Голото. Зігрію, — прошепотіла Сташка. — Диви, який холод у цій кам’яниці. Карась ще той скнара, жаліє дрів на власний будинок. Іди. Бо заслабнеш іще. А навіщо ти мені в ліжку слабий? — дівчина захихотіла, та її пересторога пішла в молоко. Голота навіть не усміхнувся, бо, насупивши брови й випнувши губи, думав про своє. Сташка зітхнула. Вона знала, що у таку годину витягти з роздумів коханця неможливо, тож припинила спроби. Розкинула руки, солодко потягнулася й знову впала на перину.

— А хто такі вовкулаки, Сташко? — несподівано запитав Голота. — А то наче й знаю і казки чув. А як подумаю, то й не знаю нічого.

— Усе думаєш про Мнішека? — знахарка одразу винирнула зі сну, — Думаєш, як допомогти вельможному панові перестати жерти людей?

— Скоріше допомогти людям, аби їх не їли, — кинув Голота.

— То голову відрубай пану. Змахни шабелькою — і смерті припиняться. Чого мовчиш, жаль його? А людей, яких він поїв, ні? Чого занімів? Не вийде тобі тут, Голотонько, бути мандрівним лицарем, — цокнула язиком Сташка, знову потягаючись, — благородним заступником усіх ницих і вбогих. Якого всі вітають, діти й баби розказують про нього казки, а кобзарі співають думи, як славний лицар низовий Голота переміг огидного й страшного вовкулаку. Чоловіки ляскають по плечах, а пані, панночки та міщаночки хтиво дивляться крізь хустки та віяла. Гей, гей, гей! Не вийде. Обирати треба. Або вбивати товариша свого або дозволити йому й далі бідаків гризти. І коли ти подорослішаєш, Голотонько? Може, припиниш у кожну дурну історію встрягати? Можна все ж таки й вичерпати своє щастя, втратити оту красиву довбешку на шиї, мій дорогенький. А від цієї кременецької катавасії треба чимдуж тікати. Я просто нюхом це чую…

Голота мовчав, старанно витираючи пістоля. Сташка зрозуміла, що подрімати вже не вдасться. Вона сіла на ліжку. Загорнулася у величезну пухнасту хустку і, спершись спиною на бильце, склала руки на грудях. Зараз знахарка нагадала Голоті його старого болонського професора Вітоло, коли той починав свою лекцію.

— Ну, добре. Розкажу, що знаю. Вовкулаки, Голотонько, то перевертні, що стають вовками. Бо ж перекинутися можна і на ведмедя, і на лисицю, і на зайця з соколом. Бувають вони, занудо ти, що не дав поспати, — Сташка широко позіхнула, — двох видів. Перші — ті, які стають вовками самі. То чаклуни зазвичай. Хтось заклинання якесь каже, хтось вариво якесь п’є. Баба моя казала, що ще малою бачила, як шляхтич Бачинський — старий-старезний сторічний дід з Новорочич — устромив у землю ножі, перекинувся через них і побіг вовком. Ще бачила, як відьмак із Млинова через шкіряний свій пасок на порозі переступив — і вийшов сіроманцем…

— Про характерників на Запоріжжі й не таке брешуть, — перебив Голота. — Про Сірка-кошового, що на хорта чи вовка міг перекинутися, про Палія. Та я ж думав, казки. От на Січі знав я одного характерника, але він хіба шаблею хвацько махав і стріляв, як чорт. Які там перекидання…

— Ага, звісно. Прийшов козачок Голота на Січ, а йому всі перевертні давай свою силу показувати й перекидатися серед білого дня, аби здивувати молокососа, — глузливо зауважила Сташка. — Хто таку силу має, той її ховає, — Федотиха раптом замовкла й задумливо закінчила, — та