Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Крововилив у мозок. Повний параліч правої сторони тіла. Кома й невідомість попереду. Лікарі тільки-но розводять руками. Я хотів перевести тебе до Німеччини, але мене застерегли, що ти можеш померти ще у літаку.

Коли я дізнався про твій інсульт, якраз вже збирався з твоїм Принципом до Києва. Але ти, друже, вніс корективи у наші дії. Ми все зробимо, Павлуша, як ти того й прохав. Адже ми разом планували цю операцію, разом нам її і закінчувати.

Пам’ятаєш той перший раз, коли ми зустрілися після стількох років розлуки? У тому лісі, і ти попросив грошей? Я одразу погодився, адже зі сторони Росії теж була вже група офіцерів, які зажадали закінчити це пекло, ліквідовуючи ставлеників Кремля та наводячи жах на їхніх послідовників. Я не сказав тобі, що знаю про них, бо ти не зрозумів би мене. Тому я вирішив діяти як завжди – між двох вогнів, балансуючи на лезі гострого ножа, адже справа була того варта.

Тепер, коли я сиджу серед власної блювоти, я можу бути щирим з тобою. Хоча б у своїх думках.

Все почалося за місяць до нашої зустрічі. На мене вийшло ФСБ і зробило пропозицію, від якої, як ти розумієш, я не зміг відмовитися.

– Зведіть нас з українцями. Треба зробити так, аби вони прийшли до думки про необхідність створення ліквідаційного загону на теренах Донбасу, – сказали мені.

– На таке їх може спонукати виключно бажання помсти. Щирої помсти за смерть близької людини, – відповів я.

– Ви таких знаєте?

І я відповів, що знаю.

Вибач мене, але твій Андрій мусив померти, аби жили інші. Така вже у цього хлопця була доля. Так що не сумуй, Павлуша, адже усе каже про те, що дуже скоро ти з ним побачишся.

Можливо, тобі буде цікаво дізнатися, що то за росіяни і чому вони зголосилися йти проти Кремля? З радістю відповім на таке запитання, адже ілюзія обману не може тривати вічно. Іноді приходить прозріння. Навіть у Росії.

Перший з них не зміг змиритися з тим, що його сина поховали на Донбасі під табличкою з номером, а потім у п’яному шабаші терористичних істот так і не змогли віднайти ту могилу. Він звертався до керівництва, ходив у різні відомства, але у відповідь чув лишень одне:

– Там нет наших солдат.

Як же їх не було, коли вони там тисячами приносять горе українцям, а після годують хробаків донбаських степів?

Інший – поважний полковник з Міністерства оборони РФ, істинний послідовник політики Кремля та один з тих, хто провадив анексію Криму, зненавидів свого імператора після того, як той відмовився від проекту «Новоросія». Монархіст і шизофренік, справжній садист і фашист, він угледів у такому кроці свого керівництва зраду державних інтересів. Ти скажеш мені:

– Брате мій, Забіяко. І де ти тільки знаходиш таке лайно?

Я ж відповім тобі на це:

– Часом, аби солодко спати та їсти, варто з ніг до голови вимазатися справжнім лайном.

Він був нам потрібен, адже повністю контролював гумконвої і доправи техніки до ДНР.

Третьою була одна жіночка, така собі сіренька миша з канцелярії на Луб’янці. Скільки вона себе пам’ятала, стільки й працювала там. Була гарною виконавицею, за що її єдиного сина прийняли до ГРУ. І все було добре, аж поки він не втрапив до полону на Луганщині, а Росія відмовилися від нього, наче його ніколи й не було. Після цього у Москві нашвидкуруч прийняли закон про засекречування інформації щодо військових втрат у мирний час, і деякі люди, що ще залишилася поміж кровожерливого стада, почали ставити собі питання, а чи справді так уже й немає російських солдатів на Донбасі?

Жінка не виказала своєї образи, а лишень затаїла злість і впевненість, що вона здатна помститися за зраду, на яку ніколи не очікувала, бо завжди знала, що Росія своїх не кидає. Вийшло ж так, що її син, офіцер ГРУ, виявився не своїм, чужим і не потрібним тій владі, яка була готова заперечувати, зраджувати і обманювати, лишень би не брати відповідальність за смерті й долі тих, кого вона слала на Донбас.

Був ще один чеченець – родич того, кого звинувачували у лютневому вбивстві опозиціонера під стінами Кремля. Родич ніяк не міг погодитися з таким станом речей, а тому волів справедливості, відверто плекаючи ненависть до всього, що визначалося двома словами «руський мір». Зважаючи на його досвід у двох чеченських кампаніях, а також доступ до інформації щодо присутніх на Донбасі «дітей гір», він теж був цінним кадром, хоча й лайном не меншим, ніж той наш шизоїдний монархіст.

Але найбільшу цінність становив той, хто й вийшов на мене. Ти маєш пам’ятати його, Павлуша, бо колись ми разом воювали в Афганістані.

Він був старшим від нас і вже тоді мав звання підполковника КДБ. Не буду називати його ім’я, адже воно зайве. Краще придумаю йому псевдо. Наприклад, Зубр. А що, мені подобається, бо воно відповідає його суті. Так ось, Павлуша, він вийшов на мене одразу після Нового року. Не те щоби вийшов, а просто упіймав мене на махінаціях, коли я намагався продати сепаратистам несправну зброю. Якби не Зубр, мене б розстріляли, а перед цим ще довго знущалися б наді мною. Взагалі, скажу тобі, брате, Росія підібрала собі навіжених воїнів, з чітко окресленими садистськими задатками та кволими травмами з далекого дитинства. Та й скажи мені, чи здорові, адекватні люди повірили б у те, що 24 години на добу транслює Останкінська вежа? Звісно, що ні, але, як ти вже помітив, у Росії адекватних залишилося з дещицю і зомбі ходять тією країною, відверто вірять, що в їхніх жебрацтві й деградації винні Вашингтон та американський президент разом із бандерівською хунтою. Така наша люта дійсність, і ми повинні усвідомлювати, з ким маємо справу.

Ми сиділи з ним у маленькій кімнаті, де не було навіть вікон. Між нами стояв залізний стіл, прикручений до підлоги. Він довго роздивлявся мене, а потім сказав:

– Ти не надто змінився з Афгану. Все такий же… – він ніяк не міг підібрати потрібного слова, аби охарактеризувати мене, і тоді я прийшов йому на допомогу.

– Забіяка? – спитав, і він хлопнув у долоні.

– Саме так! Забіяка.

Ми розмовляли з ним про різне, в основному про життя і те, як так трапилося, що сьогодні йде війна між двома слов’янськими народами.

– Не ми почали ту війну, – нагадав я йому. – Але нам її закінчувати.