Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

— Друже Остапе, він слова не встигне сказати... — Я стиснув кулаки.

— Оцього не треба. Допитати пасує. Витрусити все, вивернути до тельбухів. Та вирахувати, де ховається, можна тільки так: знаючи, чиї накази виконує.

— Дефензиви, — бовкнув перше, що спало на думку.

— У такому разі, друже Мироне, ляхи мали б замислити й розгорнути цілу спеціальну операцію. Почати її вже тоді, коли ви з Вороном узялися нас звільняти. Дорош або вижив сам, або його навмисне вберегли, скориставшись нагодою. Нема ліпшого агента, ніж той, кого вважають мертвим.

— Мабуть, так усе й було.

— Навряд. — Червоний гойднув головою. — Дефензива могла на таке піти, лише точно знаючи: ми, всі четверо, з Калюжним включно, мертві. І нема живих свідків, здатних підтвердити Дорошеву зраду. Не мовчатиме ж ніхто. Це означає, що Дорош як агент ні до чого не придатний. Його не можна засилати до підпілля. Рано чи пізно зрада випливе. Не годиться.

— Він же не сам по собі! — не здавався я.

— Тут згоден. Спробуймо уявити, що могло статися. — Данило зручніше вмостився на камені. — Дорош живий, факт. Як вижив? Міг сповзти на підлогу в автівці й так перележати. Тим більше його прикривав труп агента, застреленого Вороном. Потім, коли наспіла підмога, поліціянтам дуже недовго, та все ж було не до тих, хто лишився в машині. Трохи знаю Дороша. Вислизнути вужем під шумок — його стиль, його почерк. Як і чим відкрив кайданки, навіть не переймаюся. Зміг, друже Мироне, просто зміг. Дуже вижити кортіло.

— Хай так. — Я не мав підстав не погодитися з ходом Данилових думок.

— Куди далі? — міркував Червоний уголос, уже не зважаючи на мене, говорив сам до себе, дивлячись на протилежну стіну печери. — Поляки не приймуть, він уже встиг переконатися. Використали та списали з рахунків. У наш бік теж глянути боїться. Невже заховатися в лісі, жити відлюдником, чекати невідомо чого? Згадай, про що Дорош останнім часом багато говорив, ще й з придихом, захоплено так. — Я навіть не пробував шукати відповідь, Данило питав риторично. — На совітів поглядав, за Збруч. Совіцька, мовляв, зате Україна. Міг ризикнути й податися на той бік, через кордон.

— Прийняли?

— Він же тут. Ніхто інший сюди з завданням не пришле.

— Носа не потикав до Кременця більш як півроку...

— Ми хіба не так само? Мироне, не одні ми проходили вишколи й готувалися. Доказів нема, лише міркую й висновки роблю. Але ж все до того йде, я не я буду!

Для суперечки в мене зараз не було ані сил, ані аргументів.

— Нехай. Нам як діяти далі? Дорош уже знає — ми в Кременці. Де Зенко — там інші.

— Що з того? Кому він скаже? Ляхам? Для чого?

Питання сипалися горохом, я замотав головою.

— Стоп! Чекай, чекай, кажу! Ми ж можемо після всього шукати його! Він же чудово то розуміє!

Аж тепер Данило уважно подивився на мене.

— Розуміє. Він у місті теж таємно, Мироне. Шукати його можемо не лише ми. Він так само мусить десь залягти. Як там Ромко казав? Наші не знали про його зраду. Досі переконані — він із нами. Це означає: втерся в довіру до когось зі старих знайомих, у кого міг отримати притулок.

— Ризик великий.

— Згоден. — Червоний пожвавився, очі блищали. — Знаєш, чому? Бо коли Дорош давав із Кременця драла, напевне думав: про його зраду бодай від тебе всім, кому належить, відомо. Ось чому стукатися до когось із наших є для нього великим ризиком. Мав закріпитися тут десь на нейтральній території, куди при першій же нагоді відступить без втрат. І вже потому обережно намацувати контакти. Дізнавшись від Ромка, що про його зраду невідомо, заспокоївся. Та щойно почув про появу Зенка і його бажання зустрітися — стривожився.

— Але не зник. Пішов на зустріч.

— Бо Зенон — єдиний з нас, у кому Дорош попри все впевнений! — Тепер Данило говорив переможно. — Він не боявся Зенка, розумієш? Вирішив чомусь, що далі має на нього вплив!

— Таки має, друже Остапе, — мовив я. — Інакше чому Зенко нічого не сказав нам, пішов на зустріч сам-один? По старій пам’яті. Я знаю Дороша — та знаю й Лісовського. Тобто знав, — виправився відразу, ніби глевку грудку проштовхнув у горло.

Червоний промовчав.

Знову витягнув окуляри, покрутив у руці.

— Є ще одна особа, якій він довіряє, — сказав нарешті. — Попри все вірить, Мироне. Хоча б через те, що під її крилом ніхто його не додумається шукати.

— Тиктор. Дарина, — осяяло мене. — Не думаю...

— І не думай. — Червоний знову сховав окуляри, підвівся, крекчучи, потягнувся, хруснувши суглобами. — Їх пов’язує багато чого. Є речі, на яких я сам не дуже добре знаюся. Проте відчуваю: коханці повинні мати одне до одного бодай невеликий сантимент. Щось мені підказує: та Дарина не з тих, хто слухняно виконує накази й нічого не відчуває при тому. Дорош — не просте завдання. Вона ж спокутувала хлопа, не надто досвідченого в різних романсах[19].

Закрутилося на язиці сказати: я так само не похвалюся подібним досвідом. Та й сам Червоний навряд чи мав того багато на час, як ми здибалися. Відтак промовчав. Адже зараз Данило лише цитував тезу, почуту на заняттях із оперативної роботи. Там учили вишукувати мотиви в діях провокаторів-конфідентів та озброюватися ними, коли виникає потреба їх вираховувати.

Колись Зенко обмовився, де жила Дарина Тиктор.

Вулиця Ліцейна.

Мали надію, мешкає там і досі.

27

Ми прийшли глупої ночі.

Якщо Дорош там — уже спить, бачить третій сон і наша раптова поява заскочить зненацька. Не встигне оговтатися, ужити заходів, це давало нам перевагу. Спершу вирішили, що один із нас стане під вікнами. Червоний майже відразу забракував ідею: стрибати з другого поверху серед ночі Дорош навряд чи наважиться. Якщо й ризикне, неодмінно скалічиться, тож далеко все одно не втече.

Пішли вдвох.

Червоний постукав, я став поруч біля стіни й приготував револьвер. Ізсередини ознак життя не подавали, й Данило повторив, грюкнувши тепер сильніше. Нарешті зашаруділо, з-за дверей почулося обережне:

— Хто? — й відразу: — Ти?

— Я, — пробубнів Червоний нерозбірливо.