Джеймс С. А. Корі - Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі

Ключ випав у Боббі з руки, але вона встигла підхопити його

іншою, перш ніж він упав на палубу.

— Це офіційний прийом? Бо якщо ні, можете йти на х...

— А я? Я не кабінетний задрот, — не зупинявся Мартенс. —

Я піхотинець. Десять років служби, перш ніж запросили

в офіцерську школу. Отримав подвійний диплом із психології

і теології.

У Боббі засвербів кінчик носа, і вона його мимохіть почухала.

Раптовий запах мастила підказав їй, що вона щойно розмазала

його по всьому обличчю. Мартенс поглянув на неї, але не

припинив говорити. Вона спробувала заглушити слова, складаючи кулемет якомога гучніше.

— Я проходив тактичні навчання, тренування з ближнього

бою, військові збори, — тепер він говорив голосніше. — Ти

знала, що я навчався у тому ж таборі, де першим сержантом був

твій батько? Старший майстер-сержант Дрейпер — велика

людина. Для нас, слимаків, він був як бог.

Боббі різко підняла на нього зіщулені очі. Щось нечисте було

в тому, що цей мозкоправ удавав, ніби знав її батька.

— Це правда. І, якби він прямо зараз був тут, то порадив би

прислухатися до моїх слів.

— Та пішов ти в дупу!

Боббі уявила, як її батька тіпає від того, що вона прикриває

лайкою страх.

— Ніхріна ти не знаєш.

— Я знаю, що коли гарматову сержантку з твоїм рівнем

навичок і бойової готовності ледь не вирубає діловод, у якого ще

не закінчилося статеве дозрівання, то щось тут у біса не так.

Боббі жбурнула ключ на підлогу і перекинула пляшку.

Мастило почало розтікатися по килимку, наче кривава пляма.

— Я, бляха, спіткнулася! Ми були на земному тяжінні, і я

просто... спіткнулася.

— А сьогодні на нараді? Коли ти кричала на двох цивільних

аналітиків з розвідки, що піхота радше помре, ніж визнає

поразку?

— Я не кричала, — сказала Боббі, не маючи певності, чи так це

було насправді.

Її спогади про нараду сплуталися, щойно вона вийшла

з кімнати.

— Скільки пострілів ти зробила з кулемета з часу вчорашньої

чистки?

— Що? — перепитала Боббі, не спроможна пояснити собі

нудоту в животі.

— Власне, скільки пострілів ти зробила від часу

позавчорашнього чищення? Або позапозавчорашнього?

— Годі, — урвала Боббі, мляво махаючи рукою перед

Мартенсом і шукаючи, куди би присісти.

— Ти хоча б раз стріляла відтоді, як сіла на «Де-Чжун»? Бо

я точно можу сказати: на борту ти щодня чистила кулемет, а інколи і двічі на день.

— Ні, я... — Боббі нарешті з гуркотом звалилася на ящик

з набоями. Вона не пригадувала, що чистила кулемет раніше. —

Я не знала.

— Це посттравматичний стресовий розлад, Боббі. То не

слабкість чи якась духовна катастрофа. Це те, що трапляється, коли переживаєш щось жахливе. Наразі ти не спроможна

осмислити те, що сталося з тобою й товаришами на Ганімеді, і через це твої дії ірраціональні.

Мартенс посунувся, щоби присісти поруч. На якусь мить вона

злякалася, що він спробує взяти її за руку, бо в такому разі вона

його вдарила б.

Він не взяв.

— Тобі соромно. Але тут нема чого соромитися. Тебе вчили

бути сильною, компетентною, готовою до всього. Тебе вчили, що

ти впораєшся з будь-якою небезпекою, якщо будеш просто

виконувати свою роботу і не втрачати навички. А головне, тебе

вчили, що найважливішими людьми у світі є ті, хто стоїть у лаві

пліч-о-пліч із тобою.

У неї засмикалася щока прямо під оком, і Боббі потерла те

місце так сильно, що аж в очах заблимало.

— Аж тут ти зіштовхнулася з чимось, до чого тебе не готували

і чому ти не спроможна протистояти. Ти втратила загін і друзів.

Боббі захотіла відповісти і зрозуміла, що весь цей час тамувала

подих, тому, замість відповіді, швидко видихнула. Мартенс не

зупинявся.

— Ти нам потрібна, Роберто. Повертайся до нас. Я не бував

у