Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

Локвудові й Джорджеві, що марно перегортав сторінки світських часописів з чорно-білими фотографіями, щастило аж ніяк не більше. Локвуд хвилювався дедалі дужче й тривожно позирав на годинник.

На сторінку переді мною впала тінь. Піднявши голову, я побачила трійцю, що стояла біля нашого стола. Двоє — підлітки, хлопець і дівчина, а третій — юнак. Усі вбрані в м’які сірі куртки й чорні лискучі штани — уніформу найстарішої в Лондоні агенції мисливців за привидами, славетної «Фіттес». Їхні рапіри в італійському стилі видавалися дорожчими й вишуканішими за наші. В руках молоді люди тримали сірі портфелі з емблемою «Фіттес» — срібним однорогом, що красувався також і на їхніх куртках.

Локвуд із Джорджем відразу підхопилися. Юнак усміхнувся до них.

— Привіт, Тоні! — сказав він. — Ти диви! Ніколи раніше не бачив тебе тут!

«Тоні»! За останні півроку лише я наважилася кілька разів назвати його «Ентоні». На якусь найкоротшу мить мені здалося, що вони добрі друзі. Та вже найближчої хвилини я переконалася, що це не так.

Локвуд усміхнувся у відповідь — проте якимось незвичним чином. Його усмішка нагадала мені вишкірену вовчу пашу. Очі недобре зблиснули.

— О, Квілле Кіпсе, — промовив він. — Як ся маєш?

— Заклопотаний. Дуже заклопотаний. А ти як ся маєш, Тоні? Пробач, але вигляд у тебе поганенький.

— Дурниці. Кілька синців. Нема часу розповідати.

— Еге ж, уявляю, як тобі бракує часу, — зауважив юнак. — До речі, інші про тебе вже все розповіли...

Він був худорлявий, із тонкими, майже пташиними рисами обличчя. Важив він, напевно навіть менше за мене. Його вузьке обличчя вкривало ластовиння, ніс був маленький, кирпатий, а каштанове волосся — коротко підстрижене. На його грудях виблискували чотири чи п’ять медалей, а на руків’ї рапіри — зелений коштовний камінь. Навряд чи зараз він користувався нею. Років він мав десь із двадцять, отож літа його активної роботи вже минули, а Талант здебільшого вичерпався — як у мого колишнього керівника Джейкобса чи інших нікому не потрібних керівників агенцій. Тепер він був просто начальником дітлахів, що стояли біля нього.

Локвуда, однак, ці кпини не дуже зачепили.

— То ти все знаєш, — мовив він. — Що ж тебе привело сюди?

— Скупчення привидів у дорожньому тунелі біля Мурґейта. Намагаємось з’ясувати, хто вони такі. — Він поглянув на наші папери. — Як я бачу, ви теж щось шукаєте?

— Так.

— «Ричмондський Оглядач»... О, зрозуміло! Той самий сумний випадок на Шин-Роуд? На щастя, ми в «Фіттес» шукаємо потрібні відомості до того, як вирушити на побачення з Гостем. Ми ж не такі дурні, як тобі відомо.

Хлопчина догідливо зареготав. Він був високий, довготелесий, із широким чолом і кучмою волосся мишачого кольору. Його товаришка промовчала — навряд чи вона взагалі мала хоч якесь почуття гумору. Зі своїм гострим маленьким підборіддям і русявим підстриженим волоссям з гривкою, що затуляла один бік чола, це дівча вельми скидалося на пластмасовий манекен.

— Хто це? — вирячилось воно на мене.

— Наша нова асистентка, — відповів Локвуд.

Я подала дівчаті руку:

— Люсі Карлайл. А тебе як...

Дівча з хихотінням відвернулось, ніби побачило щось цікавіше за мене.

— Будьте обережніші з Тоні, любонько, — звернувся до мене Квілл Кіпс. — Його останнього асистента спіткав недобрий кінець.

— Не турбуйтесь, у мене все гаразд, — лагідно всміхнулась я.

— Це тимчасово... Хіба ви не знаєте? З усіма, хто працює з Тоні, завжди кояться погані речі. Так триває з самісінького його дитинства...

Він намагався поводитися спокійно, та роздратовані нотки в голосі виказували його. Спочатку я не зрозуміла, до чого тут ці нотки. А ось Локвуд чудово зрозумів — від його безжурного настрою не залишилося й сліду. Він уже хотів щось відповісти, аж тут утрутився Джордж.

— Я теж дещо чув про тебе, Квілле, — сказав він. — Якось ти послав підлітка — самого — до катакомб у Саутворку, а сам тим часом чекав біля входу на «підкріплення». І що сталося з тим хлопчиною, Квілле? Чи його досі не знайшли?

Кіпс насупився:

— Хто про це розповів тобі? Усе було зовсім не так...

— А отой клієнт, якого торкнувся привид? Через те, що твої агенти залишили в його смітнику кістку?

Юнак почервонів:

— Звичайна помилка! Вони кинули її не туди, куди треба...

— До того ж, як мені відомо, в тебе найвищий рівень смертності з усіх керівників «Фіттес».

— Ну...

— Не найкращий послужний список, еге ж?

Запала мовчанка.

— До речі, в тебе штани розстебнулися, — додав Джордж.

Кіпс поглянув униз і переконався в невтішній правді. Його обличчя зачервонілося. Він хутко застебнув штани, вхопився за руків’я рапіри й ступив уперед. Джордж не поворухнувся, лише кивнув у бік таблички «ДОДЕРЖУЙТЕСЬ ТИШІ», що висіла на стіні.

Квілл Кіпс глибоко зітхнув, пригладив волосся і всміхнувся.

— Шкода, що я не можу заткнути твою свинячу пельку просто зараз, Кабінсе, — мовив він. — Настане час, і я це зроблю.

— Гаразд,— відповів Джордж. — А тим часом, може, повправляєшся на супротивниках свого зросту? Скажімо, на мишах чи кротах?

Кіпс щось мугикнув крізь зуби. Він кинувся вперед, у руці блиснула рапіра...

Щось майнуло перед моїми очима. Клинок брязнув об клинок. Локвуд ворухнувся ледь помітно, та його рапіра простяглась у напрямку Кіпсової й міцно притиснула його зброю до підлоги.

— Якщо вже хапаєшся за рапіру, Квілле, — зауважив Локвуд, — то спочатку навчися користуватися нею.

Кіпс не відповів. На його шиї пульсувала вена. Було видно, як під м’яким сірим рукавом його куртки напружилася рука: він намагався визволити свою рапіру, проте Локвуд без особливих зусиль не давав йому цього зробити. І клинки, і їхні власники не ворушились. Ми з Джорджем і двоє агентів «Фіттес» аж заклякли й зачаровано дивилися на них. Довкола лунало тільки тихе бурмотіння читачів.

— Ти так довго не втримаєш мене, — промовив нарешті Кіпс.

— І справді, — погодився Локвуд. Він крутнув рукою, вивернув зап’ясток — рапіра Квілла Кіпса вискочила з його пальців і встромилась у стелю.

— Чудово, — зауважила я.

Локвуд з усмішкою почепив свою рапіру на пояс і сів за стіл, залишивши Кіпса розлючено дихати в ніс. За мить юнак підстрибнув, сподіваючись ухопитися за руків’я рапіри, та помилився на кілька дюймів — і підстрибнув ще