Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

ми опинялись то в сизому затінку, то знову на сонці. Довкола вже починалися надвечірні приготування. Біля дороги особливі розпилювачі розкидали зі своїх кошиків сіль, наче сніг. Під великими готелями одні служники наповнювали жаровні гілочками сухої лаванди, інші чистили над дверима захисні ліхтарі.

Ідучи, я розминала свої забиті суглоби: було приємно відчувати, як до тебе повертаються сили. Локвуд трохи накульгував, але це радше пасувало йому. Він зняв пов’язку з руки, якої торкнувся привид, щоб погріти шкіру на сонці.

— Якщо ми розплутаємо цей давній злочин, — казав він, — якщо викриємо вбивцю й помстимося за дівчину, з цього вийде чудова стаття в газеті. І вже точно забудеться те, що ми спалили будинок тієї жінки...

— І агенцію «Локвуд і К°» буде врятовано, — підхопила я.

— Сподіваюся... — Локвуд обминув чолов’ягу, що пропонував туристичні мапи з «безпечними» зонами міста, а також настирливого продавця заліза. — Проте нам потрібні хороші замовлення. І до того ж негайно.

— Як ти гадаєш, ДЕПРІК теж над цим працюватиме? — зауважив Джордж. — Це не входить до його пріоритетів, але там розслідують давні злочини, якщо вони пов’язані з теперішніми.

— Що ж, тоді нам варто поспішити, — відповів Локвуд. — Можна перейти отут.

Ми перебігли вулицю й переступили через відкритий рівчак, повний води. Вода лякала привидів, тому вузенькі рівчаки перетинали численні відомі вулиці Західного Лондона — особливо ті, де було багато крамниць: це дозволяло людям вільно гуляти й робити покупки вечорами. Спочатку уряд хотів прокласти такі рівчаки всім містом, проте виявилось, що це коштуватиме надто дорого. Тож передмістя врешті було віддано тільки під захист ліхтарів.

Проминувши високу кам’яну арку, ми врешті вийшли на широку, криву Риджент-стрит. Недалеко на тротуарі височів стенд. Над червоним наметом майоріли прапорці з золотими гербовими левами й фігурними літерами «Р».

— О, дивіться! — обізвався Джордж. — Гарячі каштани! Хочете?

Кілька хлопців і дівчат у темно-червоних куртках тинялися довкола стенду, безкоштовно роздаючи перехожим гілочки лаванди, соляні бомби й солодощі. Каштани смажились і тріскотіли на відкритих жаровнях; рябий хлопчина набирав їх великим совком і розсипав по паперових пакуночках. Волосся в агентів було охайно зачесане, рапіри — начищені, обличчя — вимучено-усміхнені. Вони репрезентували «Ротвел» — другу за віком найстарішу агенцію психологічних розслідувань у Лондоні, що завдяки постійній увазі преси здобула недосяжну популярність. За стендом було видно будівлю їхньої головної контори — величезну споруду з мармуру й скла. На прозорих розсувних дверях було зображено левів з роззявленими пащами й рапірами в лапах. Цю контору я добре знала — нещодавно саме тут я не пройшла свою чергову співбесіду.

Усміхнений хлопчина років десяти простяг мені пакуночок із каштанами.

— Дарунок від «Ротвела», — пояснив він. — Безпечної вам ночі!

— У нас не буває безпечних ночей, — буркнув у відповідь Локвуд. — Ходімо, Джордж.

— Я хочу їсти!

— Мені тебе жаль. Але ти не підеш вулицею з цим пакунком у руках. Це просто злочин — рекламувати власних конкурентів!

Проминувши хлопця, він рушив далі. Джордж повагався, тоді все-таки взяв пакунок і сховав у кишеню.

— Отак, — сказав він. — Далі від чужих очей. Відмовлятись від їжі на дурняк — не менший злочин.

Проштовхавшись крізь натовп, через кілька хвилин ми опинились на тихій площі позаду Риджент-стрит. Перед нами була не дуже гарна, але височенна цегляна споруда. На її дверях я побачила залізну табличку:

Джорджеві окуляри зблиснули. То була його територія: його обличчя — геть усе в плямах від каштанів — широко всміхнулось.

— Ми на місці. Тільки розмовляйте тихо — так годиться в бібліотеках.

Він провів нас через залізний бордюр і турнікет.

* * *

Я ще ніколи не бачила стільки книжок. У мене вдома читали нечасто, а ученицею Джейкобса я стала раніше, ніж пішла до школи. Зрозуміло, що заради навчання я мусила братися до книжок — без письмового іспиту не можна одержати жодного сертифікату, — тож у дванадцять років я зубрила напам’ять «Посібник Фіттес для мисливців за привидами». А потім? Правду кажучи, мені вистачало клопоту на роботі, щоб проводити дозвілля за читанням. Джейкобс, щоправда, часом посилав мене до місцевої бібліотеки, щоб пошукати там історичні подробиці про місця, де трапляються привиди (наприклад, про околиці Пагорба Шибениць, за півмилі від нашого містечка, — там зазвичай була сила-силенна Гостей). Однак Національний Архів Газетних Публікацій виявився найбільшим з усіх бачених мною сховищ друкованого паперу.

Архів мав шість величезних поверхів, розташованих довкола центрального приміщення. Ми стояли внизу, серед пальм та інших кімнатних рослин, а вгору тяглися рівні, геть заповнені книжковими полицями й читальними столами. З головної бані звисала велетенська залізна скульптура — почасти як оздоба, почасти для захисту. На кожному рівні за столами сиділи люди, що схилились над пожовклими газетами й часописами. Дехто з них вивчав Проблему, сподіваючись знайти засіб від тієї чуми, що вразила нас. Інші були агентами: я помітила блакитні куртки «Темворта», бузкові тони «Ґримбла» й похмурий темно-сірий колір «Фіттес». Не вперше мені спало на думку: чому в «Локвуда» досі немає своєї власної уніформи?

Локвуд, як і я, здавався дещо розгубленим, зате Джордж почувався тут своєю людиною. Минуло лише кілька хвилин, а він уже провів нас до ліфта, яким ми піднялися на п’ятий поверх, знайшов для нас вільний стіл, тоді зник на мить — і повернувся з товстелезною сірою текою.

— Тут усі ричмондські новини сорокадев’ятирічної давнини, — оголосив він. — Аннабел Ворд зникла наприкінці червня. Стаття, яку я знайшов, вийшла друком десь за тиждень після того. Локвуде, продивися, будь ласка, липневі газети. Вони, сподіваюсь, найбільше стануть нам у пригоді... Ти, Люсі, переглянь осінні відомості. А я тим часом погортаю деякі випуски «Світського Лондона».

Ми з Локвудом скинули пальта й покірно заглибились у захопливі — з першого погляду — сторінки «Ричмондського Оглядача». Уже найближчим часом я знайшла там стільки оголошень про місцеві свята, змагання й загублених котів, що в це просто важко було повірити. Щодо Проблеми — майже ні слова: зрозуміло було, що тоді її ще тільки-тільки починали обговорювати. Щоправда, мені трапилося кілька статей про встановлення перших захисних ліхтарів (які сьогодні геть заповнили країну) та про зриття бульдозером кількох кладовищ, які потім було засипано сіллю (від цього врешті довелося відмовитись — простіше й дешевше виявилось обгороджувати кладовища залізними ґратами). Про пошуки