Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

Павучиська не залишали спроб. Були такі, що весь час атакували хлопця, і щоразу їх напад був сильнішим за попередній. Після чергового такого нападу Артур відчув, що захисне поле почало слабнути… А по їх люті було видно: монстри зляться, що поки не змогли домогтися свого. В той час стінки захисного циліндра з кожним нападом ставали все тоншими.

- Ще кілька хвилин, - і вони просто щезнуть, - розумів хлопець.

- Але ж звідси є вихід! - згадав він. І ця думка додала йому сил. - Я ж бачив його, коли шукав меч. Лише не встиг оглянути.

Артур намагався зосередитись і втримати захисне поле. Та ось помітив, як випадково звільнився невеликий прохід між кількома павуками. Тож хлопець скористався цим і проскочив крізь зграю павуків ближче до виходу. Тварюки кинулися слідом, продовжуючи щосили атакувати. І хлопець вже відчував на собі легкий імпульс від ударів. Захисне поле почало в цей час злегка тремтіти й мінитися, ніби відображення у воді.

Наблизившись до отвору, Артур почув якийсь незрозумілий шум. Час йшов на хвилини. Ще крок - і хлопець щодуху влетів у прохід наступної печери.

І враз завмер за кілька кроків від прірви. Подих перехопило від простору, що відкрився. Височенне склепіння й урвище під ногами війнули на хлопця холодною порожнечею, де очікувала вже нова небезпека. Глибоко внизу шуміла стрімка підземна річка.

Артур озирнувся і зустрівся поглядом із хижими очиськами монстра, найпрудкішого і найбільшого з усіх, що нападали. Тварюка стрибнула в отвір і щосили вдарила клешнею по геть уже тонкій стінці захисного циліндра. І саме тоді захисне поле зникло зовсім.

Очі голодного павука зблиснули червоним вогнем. Він був готовий для вирішального стрибка.

На роздуми не було ні секунди. Хлопець жбурнув смолоскип в бридку червонооку голову потвори, що у стрибку вже летіла на нього. А сам стрімголов кинувся з урвища в темну прірву печерної річки.

Немов тисячі льодяних голок миттєво вп’ялися у тіло хлопця. Артур опинився у холодному потоці з головою. Та той потік швидко виштовхнув його з глибини на поверхню і поніс уперед. Хлопець добре плавав. Але тепер йому просто треба було триматися на поверхні й не наковтатися води. Артура несло на шаленій швидкості.

Ріка була доволі широкою. Якось наблизитись до однієї зі скелястих стін печери із-за сильної течії було неможливо. Тож Артур вирішив не витрачати марно зусиль. Потік стрімко продовжував нести його вперед.

Хлопця насторожувало те, що шум води почав посилюватися ще більше, як і швидкість течії. Дихання перехоплювало від холоду, стрімкості й відчуття ще більшої небезпеки. І не даремно. В останню мить Артур зрозумів, що несеться до високого порогу водоспаду. А вже за кілька секунд хлопець відчув себе дрібною краплею, яку той водоспад у зливі води потягнув донизу.

У водяну прірву він летів уже без усіляких думок і почуттів. Здавалося, що тією холодною водою було змите все. Потік водоспаду з усієї сили жбурнув хлопця. Із-за незграбного падіння Артур відчув різкий біль, немов поверхня води у печері була кам’яною.

У глибині водойми течія вже не була стрімкою. Тож Артуру вдалось швидко вигребти на поверхню. Трохи оговтавшись, він зрозумів, що знаходиться у печерному гроті. Хлопця здивувало, що тут немає суцільної темряви. Адже він все ж міг розрізнити хоч обриси того, що оточувало.

Хлопець підплив досить швидко до великих каменів, що були поблизу стіни грота. Він виліз на один із них і зрадів, що нарешті вибрався із холоднючої води, яка несла його невідомо куди.

Наступаючи обережно на слизьку кам’яну поверхню, Артур пройшов вздовж невеликого виступу і спробував хоч щось роздивитися у новому місці. Він страшенно замерз і тремтів. Зуби цокотіли від холоду.

Піднявши голову догори, Артур побачив височенне склепіння, у якому крізь невеликий отвір світився острівець зоряного неба. Серед нього виділялася велика срібляста зірка. У її ніжному слабкому світлі Артур зміг хоч трохи роздивитись грот.

Він був доволі похмурий: сірі вогкі стіни, валуни химерної форми, де-не-де під ногами заглибини з водою. Повітря було наповнене холодною сирістю.

Щойно Артур вкотре врятувався від страшної небезпеки. Але саме тепер йому було дуже кепсько. Він страшенно змерз, почувався втомленим і розгубленим. Невеселі думки бентежили його:

- Скільки вже часу пройшло, поки я блукаю в цьому підземеллі? Хтозна, можливо, Кірк з піратами вже напали на Мейоллу?! Мені треба бути вже поруч із батьком і лицарями.

Мов хмари, хлопця обсіли тяжкі думки. Він був вкрай пригнічений. Здавалося, виходу вже не знайти.

- Я ж так прагнув допомогти мешканцям міста! - схвильовано вголос сказав Артур. - Заради цього вештаюся по цій клятій печері. Я просто в усьому невдаха! Духа Печер так і не зустрів, зате втратив меч. Який з мене тепер лицар?! Крім того, як останній телепень втратив світло. Ще й заблукав! - з гіркотою подумав він.

Артур спересердя щосили стукнув ногою об камінь, що лежав поруч.

- Що тепер скажу батьку? Що він мав рацію, і я дійсно безвідповідальний хлопчисько, який не здатний ні на що?! - скрушно сказав він, піднявши голову, ніби звертаючись до зірки.

Здавалося, у цю мить вона засвітилася яскравіше. А от Артур ще більше спохмурнів.

- У мене нічого не вийшло. Невже невдачі мене переслідуватимуть постійно? А я ж хотів ще повернутися і допомогти Софії, - згадавши, дорікнув собі він, - і просто побачитись із нею, - відлунням зазвучало у душі.

Артур стояв, прихилившись спиною до холодної кам’яної стіни грота, ніби чекаючи відповіді від неба.

Зірка дивилась на хлопця з отвору печерного склепіння. Можливо, намагалась своїм м’яким світлом хоч трохи розрадити.

Хлопець знесилено сів на землю, прихилившись до кам’яної вогкої стіни. Обійнявши коліна, спробував якось зігрітись. Ковдрою тут слугувала лише цілковита темрява.

І раптом Артуру так захотілося опинитись поруч із тією дівчиною, від якої він відчув до себе щиру прихильність і тепло. Артур згадав, яким був щасливим, коли вдвох із Софією вони йшли від моря вздовж стежки й розмовляли про все на світі. Ніби поки вони були разом, сонце світило лише для них двох.