Катерина Воронцова - За жагою кохання. Книга 2, Катерина Воронцова

- Філ, - процідив Чорний, - відріж цьому валету* щупальці на... правій руці. Вони йому зайві.

- Що?! Ні! Ви жартуєте? - задихнувся від жаху Вовчик. - Я збрехав! Я не чіпав дівчину!

Бандити миттю схопили його та повалили на перший-ліпший столик. Той дико закричав і відчайдушно почав відбрикуватися, кейс випав з його рук,  звідти посипалися пачки сто доларових купюр. Я з огидою подивилася на гроші - ось за ці папірці можна так легко продати людське життя.

- Не треба пане ! Прошу вас! Аааа! Усе через цю сучку бліяву! Я не винен, вона сама преді мною хвостом крутила! Сама себе пропонувала! - вигукував нещасний дурень.

- Ти посмів торкнутися того, що належить Мені, - мафіозі низько нахилився над розпростертим Вовчиком, спопеляючи його поглядом страшних чорних очей. - Радій, що втратиш тільки свої граблі. В іншому разі, я б відрізав тобі твій коротенький болт і змусив зжерти.

Чорний відвернувся від господаря кафе, який голосно верещав та скиглив.

- Скажений, скільки пальців розмондрити? - байдуже запитав той, кого називали Філ, немов ішлося про деревину, а не про живу істоту, нехай і сволотну.

- Усі, - така сама байдужа відповідь.

Я затулила вуха, невзмозі витримати моторошні крики та заплющила очі.

Не пам'ятаю, хто з великих - чи не дуже - писав, що потрібно дивитися своїм страхам в очі. Не знаю, наскільки мають рацію ті, хто стверджує це, можливо, все залежить від того, якого роду той самий страх. Моїм жахом був Чорний. А ще вони не уточнили, як довго треба туди дивитися, день, місяць, рік? Можливо, є випадки, коли витріщатися не тільки марно, а й немає сенсу, а краще не роздумуючи тікати. Як от у випадку з абьюзером. Що я і зробила. Скориставшись секундою, коли Чорний подивився на Філа, я щосили рвонула до виходу. Біля дверей стояв незнайомий мені бандюган, на льоту пірнувши під його руку, я штовхнула двері. Мені навіть вдалося вибігти на вулицю і промчати кілька метрів. Час був не пізній і, напевно, знайдуться поблизу кілька перехожих. Якщо люди самі побояться втрутитися, то хоча б викличуть поліцію.

- Допоможіть! Допоможіть! - голосно закричала я.

Але втеча закінчилася, тільки-но почалась: мене жорстко схопили за комір курточки й пролунав гучний тріск тканини, що рветься.  Від відчаю і паніки я абсолютно втратила контроль над собою й відчайдушно лупила по голові бандита, який зловив мене, дряпалася та дерла нігтями його обличчя. Мені було байдуже куди потрапляють мої кулаки. Тільки зі мною занадто швидко впоралися, намертво стягнувши руки скотчем. Нестерпно було відчувати себе жалюгідною та безпорадною, але гукати на допомогу я все ж не перестала і з надією вдивлялася в сутінки, чекаючи хоч від кого-небудь допомоги.

Раптом очі з присмерку виловили чорну тінь, що відчайдушно мчала у наш бік. Аза, стрілою летіла до сюди. Бандити не помітили собаки, бо намагалися втихомирити мене.
"Ні!", - з жахом вигукнула я, але тільки подумки, бо рот мені затиснули. Смерчем наскочила вівчарка на людину Чорного, що саме тримав мене й впилася зубами йому в горлянку. Бандит не встиг навіть скрикнути, лише змахнув руками. Усе, що було далі, відбувалося ніби в сповільненій зйомці: придавлений вагою собаки, відморозок впав на сніг, собака гарчав та продовжував дерти шию, злодій хрипів, намагаючись віддерти її від себе, але недовго - кілька разів смикнувши ногами, бандит завмер назавжди. Із закривавленою пащею Аза розвернулася до наступного кривдника, припавши до землі, вона страшенно вишкірилася і загарчала. Чорний швидко витягнув пістолета, змушений  відпустити мене. Я звільнилася, але бігти не могла - зброя була спрямована на собаку. Часу думати не було зовсім, стягнутими руками вдарила по пістолету, не даючи вбити чудову тварину. Пролунав постріл, що оглушив мене. Я розплющила очі - Аза була жива, куля, найімовірніше, влучила в землю. "Вдалося", - всередині розлилася радість. У наступну мить мене з силою відштовхнули і я впала в сніг. Вівчарка рвучко відскочила вбік, але наступної миті кинулася на ворога. Вона стрибнула, та реакція Чорного була смертоносною. Пролунали постріли, а за ними коротке жалісне виття. Я у відчаї закричала і кинулася до собаки. Аза лежала на білому снігу, що дуже швидко забарвлювався в червоний.

- Ні! Ні! - мій самотній крик гучною луною відбивався від стін будинків. - Навіщо ти прийшла, дівчинко, навіщо?!

Впавши біля неї на коліна, притискалася до ще теплого тіла, судомно намагаючись погладити велику морду зв'язаними руками, я забруднилася у її крові ковтаючи власні сльози.

- Досить.

Чорний рвучко поставив мене на ноги.

- Заспокоїлася, - струснув кілька разів, - це всього лише собака.

- Усього лише собака?!  Усього лише...Та вона була більшою людиною, ніж ти! - вигукнула йому в обличчя. - Ненавиджу! Як же я тебе ненавиджу!

Я ніби оскаженіла: з люттю кинулася на бездушне чудовисько, намагаючись дістати до нього руками, штовхаючись ногами. Він  затиснув мене в залізних лещатах, не даючи наблизиться до себе. Я заплющила очі, чекаючи розплати та болю. Але удару чомусь не було, Чорний лише схопив мене за руку й потягнув до стоянки. Я пручалася, як могла, скільки залишалося сил. Моєму мучителю це незабаром набридло, він просто перекинув мене через плече та поніс до машини.

- Кіт і Філ, заберіть Сича, віддасте тіло його бабі.

Він кинув мене на сидіння поруч із водійським кріслом і зачинив двері.

- Годі, наліталася й наспівалася, пташечко, час додому повертатися.

Автомобілі рушили в бік виїзду з села. Вражена та спустошена всім, що сталося, я зовсім заціпеніла, впала в якийсь дивний ступор і лише одна думка постійно крутилася в голові: як добре, що я прийшла сюди одна і поруч не було ні Ярослава, ні Світлани. Я з острахом думала, що могло б бути.

Скажений

Машина летіла , ковтаючи кілометри. Він краєм ока стежив за дівчиною: застиглий погляд, апатія, опущені плечі. Вона здалася.

- Так сильно ненавидиш? - ковзнув поглядом по тонкому обличчю, не вірячи сам собі, що вона поруч. Салон наповнився ароматом вершкової малини, її ароматом, від якого від божеволів.

- Найбільше на світі, - не повернула голови.

- Можеш ненавидіти скільки завгодно. Мені байдуже. Сказав, що знайду тебе, де б ти не ховалася, і знайшов.

- Не награвся лялькою? - вона виплюнула кожну букву в обличчя, презирливо, з огидою.

- Мені не потрібна лялька.

- Шкода викинути? - стільки сарказму.

Скажений нічого не відповів. Правда полягала в тому, що коли Андріана зникла, він втратив інтерес до всього начисто. Не міг жити та дихати, як раніше, не міг нормально спати, поки не знайде її. Скажений осатанів настільки, що його тіні боялися найближчі. Він міг не розбираючись вбити за одне невірне слово. Так і зробив, коли в першу добу до нього прийшли Азієць і Зек й заявили, що дівчину ніде не знайшли. Скажений випустив у них цілу обойму. Решта сховалися, бачачи ввтажка некерованим і збожеволілим. Він пив не просихаючи, але з рук влади не випускав, навпаки, ще тугіше затягнув усім нашийники. Жорсткіше притиснув постачальників зброї, безжально стер конкурентне угруповання, яке вирішило, що Скажений розслабився, отже можна віджати частину його доходів. Після цього всі затихли, згадавши, що розлючений Скажений страшніший за задоволеного. Мокрі боягузливі півні. Чоловік знову ковзнув поглядом по блідому обличчю Андріани - ось вона ніколи не боялася. Він дурів від її відчайдушної сміливості, упивався наполегливістю, захоплювався божевільним бажанням жити. Так, це правда, що зовні дівчина була схожа на його матір. Занадто сильно. Але на цьому схожість закінчувалася. У матері не було такого характеру, сталевого стрижня, впертості. Вона не боролася і за це Скажений не міг її пробачити. Андріана ж тихо оголосила йому війну і давала здачі завжди, коли могла, але ще відчайдушніше - коли не могла. Скажений незнав, коли перестав вважати дівчину просто красивою лялькою. Вона більше не була для нього іграшкою, черговою забавкою від нудьги. Нехай ненавидить скільки хоче. Він не відпустить її від себе, Андріана лише його. Вона потрібна йому, і Скажений уб'є кожного, хто забажає доторкнутися до неї.