Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

Як на маяку ми тоді розійшлись.

І темрява настала, глибша, ніж море,

Не побачу я більше тебе, моя доле…

Люсі нарешті заснула, а Ізабель розціпила її маленькі пальчики й забрала рожеву мушлю, яку тримала дитина. Їй було не по собі, і це відчуття тривало ще з того моменту біля надгробку, а тепер воно посилювалося, й жінка намагалася позбутися його, водячи пальцем по мушлі, отримуючи задоволення від її гладкості й точних пропорцій. Істота, котра колись там жила, давно померла, залишивши тільки цей витвір. А потім Ізабель спало на думку, що чоловік Ханни Поттс теж залишив після себе живий витвір — цю маленьку дівчинку.

Люсі здійняла руку над головою і, на мить нахмурившись, стиснула пальці в кулак, у якому вже не було мушлі.

— Я нікому не дозволю скривдити тебе, люба. Обіцяю, ти завжди будеш у безпеці, — пробурмотіла Ізабель. А потім зробила те, до чого не вдавалася протягом кількох років. Вона стала навколішки й схилила голову. — Господи, я ніколи не збагну Твоїх таїнств. Я можу лише сподіватися бути гідною своєї долі. Дай мені сили продовжувати жити. — На мить у неї закралися певні сумніви, однак Ізабель змогла опанувати себе. — Ханна Поттс — Ханна Ронфельдт, — продовжила вона, — я знаю, її доля теж у Твоїх руках. Пошли нам мир! Нам усім. — Вона прислухалася до вітру й до шуму океану і вперше за останні два дні відчула себе в безпеці. Поклавши мушлю біля ліжка Люсі, де та легко могла б її знайти, коли прокинеться, і заспокоївшись, Ізабель тихо вийшла з кімнати.

Той січневий понеділок після хрестин був знаковим для Ханни Ронфельдт.

Коли вона пішла перевіряти поштову скриньку, то думала, що там, як завжди, порожньо: вона перевіряла її напередодні. Це був своєрідний ритуал, котрий жінка повторювала, щоб скоротати час від того страшного Дня пам’яті, що стався майже два роки тому. Спочатку вона ходила в поліцію, іноді навіть нічого не говорила, просто дивилася питальним поглядом, на що констебль Гаррі Ґарстоун мовчки хитав головою. Коли вона виходила, його колега констебль Лінч міг прокоментувати: «Бідна жінка. Он як буває…» — і теж хитав головою, а потім повертався до паперової роботи. Щодня вона ходила на іншу частину узбережжя в пошуках хоч чогось, якоїсь підказки: частини дошки чи шматка металу.

Вона діставала з кишені лист до чоловіка й дитини. Час від часу вкладала туди різні речі — вирізку з газети про цирк, що приїжджав у місто; дитячий віршик, який написала від руки й прикрасила квітами. Вона кидала лист у хвилі, сподіваючись, що чорнило крізь конверт просочиться в океан і її кохані чоловік та донечка отримають послання.

На зворотному шляху Ханна заходила до церкви й тихо сиділа на останній лаві біля статуї святого Юди. Іноді вона залишалася там доти, доки довжелезні тіні евкаліптів не падали на вітражі, а свічки не перетворювалися на калюжі застиглого воску. Ось тут Френк і Ґрейс усе ще існували саме доти, доки вона сиділа в затінку. Коли їй і це ставало не під силу, жінка поверталася додому і тільки тоді заглядала в поштову скриньку, якщо почувалася досить сильною, щоб подолати розчарування від того, що скринька була порожньою.

Протягом двох років вона писала куди тільки могла: у лікарні, порти, до екіпажів кораблів — до всіх, хто міг би хоч щось знати, але у відповідь отримувала тільки ввічливе запевнення: якщо вони почують якісь новини про її зниклого чоловіка й дочку, то відразу повідомлять.

Той січневий ранок був спекотним, невпинно галакали сороки, і цей шум губився в бризках сонця над евкаліптами під куполом блакитного неба. Наче в трансі, Ханна пройшла кам’яною доріжкою кілька ярдів від веранди. Вона давно вже перестала помічати гарденії і стефанотиси, відчувати їхній солодкий вершковий аромат. Заіржавіла поштова скринька відкрилася зі скрипом, немов неохоче. Усередині щось біліло. Жінка закліпала. Лист.

По конверту вже встиг проповзти равлик, залишивши по собі блискучий слід, що переливався всіма барвами веселки. Марки не було, а почерк здався Ханні впевненим і твердим.

Жінка принесла конверт до хати й поклала на обідній стіл, порівнявши його з краєм. Вона довго сиділа перед ним, а потім взяла до рук канцелярський ніж з перламутровою ручкою і почала розкривати конверт, намагаючись не порвати те, що було всередині.

Ханна витягла папір, один невеликий аркуш, на якому було написано:

Не хвилюйтеся за неї. Дитина в безпеці. Її люблять і про неї добре піклуються, і так буде завжди. Ваш чоловік упокоївся в руках Господа. Я сподіваюся, це вас заспокоїть.

Помоліться за мене.

У будинку було темно, штори з парчі закривали його від сонця, як щит від надто яскравого світла. На задній