Герман Гессе - Деміан

з тим, що смак до всього зовнішнього втрачений, що втрата яскравих кольорів неминуча із втратою дитинства і що за свободу й змужніння душі необхідно платити — відмовою від цього чарівного блиску. Тепер я із захопленням побачив, що все це було тільки приспане й затемнене і що той, хто отримав свободу і відмовився від дитячого щастя, теж може побачити сяйво світу і з тремтінням дивитися на нього дитинними очима.

Нарешті настала мить, коли я знову знайшов той сад у передмісті, де попрощався з Деміаном минулої ночі. За високими, сірими від дощу деревами ховався невеликий будинок — світлий і затишний, із пишними кущами квітів за високими скляними вікнами. А за світлими вікнами — темні стіни кімнат з картинами і книжковими стелажами. Вхідні двері вели прямо до невеликої затишної зали. Мовчазна стара служниця, вся в чорному, з білим фартухом, впустила мене і зняла з мене плащ.

Вона залишила мене в залі самого. Я роззирнувся й одразу ж поринув у свої візії. Вгорі, на темній стіні понад дверима, висіла засклена, в чорній рамі, добре знайома мені картина — мій птах із золотисто-жовтою яструбиною головою, який вилуплюється зі шкаралущі світу. Вражений побаченим, я укляк на місці — на серці в мене стало так радісно і так тремтливо, немовби все, що я коли-небудь робив чи відчував, повернулося в цю мить до мене, як відповідь і здійснення бажань. Блискавично промайнуло безліч картин — я побачив рідний батьківський дім зі старовинним кам’яним гербом над аркою, хлопчика Деміана, який малює цей герб, себе — підлітка, який заплутався у тенетах свого ворога Кромера. Або себе, що малює в тихій шкільній кімнаті птаха своєї туги, — і все-все, аж до цієї миті, знову зазвучало в мені, отримало підтвердження, відповідь, схвалення…

Зволоженими очима дивився я на картину і те ж саме читав у своїй душі. Але раптом мій погляд ковзнув до відчинених дверей — там стояла висока жінка у темній сукні. То була вона…

Я не міг вимовити жодного слова. Ця гарна ставна жінка, обличчя якої так було схоже на синове, було позбавлене прикмет часу і віку і, сповнене одухотвореної сили, привітно посміхалося мені. Її погляд здавався здійсненням бажань, її привітання означало повернення додому. Я мовчки простяг до неї обидві руки. Вона обхопила їх своїми міцними теплими долонями.

— Ви — Сінклер. Я вас одразу впізнала. Ласкаво просимо…

Голос у неї був низький і теплий, я смакував його, мов солодке вино. Я вдивлявся в її ясне обличчя, в чорні загадкові очі, на свіжі яскраві вуста, на відкрите, царствене чоло, позначене «печаттю».

— Я дуже радий… — промовив я і поцілував її руки. — Мені здається, що я довго-довго десь мандрував — і ось нарешті повернувся додому…

Вона посміхнулася тепло, по-материнськи.

— Повернутись додому не дано нікому… — промовила вона трохи сумовито. — Але там, де дружні шляхи сходяться, кожна обитель на якийсь час уподібнюється до рідної домівки.

Вона висловила вголос те, що я відчував по дорозі сюди. Її голос та слова дуже нагадували сина і все-таки були зовсім іншими. Все було зрілішим, теплішим, природнішим. Але так само, як колись Макс ні на кого не справляв враження хлопчика, так і ця жінка зовсім не схожа була на матір дорослого сина, — такою свіжістю віяло від її обличчя, пишного волосся, такою пружною і гладенькою була її золотава шкіра, такими квітучими були її вуста. Ще величнішою, ніж у моїх видіннях, стояла вона переді мною, споглядати її було щастям…

Отже, ось який був новий образ, у якому постала моя доля… Від неї віяло вже не суворістю чи самотністю, а зрілістю і радістю… Я не схилявся до жодних рішень, не давав собі жодних обітниць. Я досяг мети на своєму шляху — такої висоти, звідки відкривався далекий і чудовий подальший шлях. Я прагнув до обітованих земель під кронами дерев, до близького щастя, до всіляких радощів, освіжених весняними садами. Що б зі мною тепер не трапилося, я був щасливий, бо знав про існування на світі цієї жінки, міг впиватися її голосом і дихати її близькістю… Хай би вона була ким завгодно — матір'ю, коханою, богинею, — аби тільки була, аби мій шлях пролягав близько до її шляху…

Вона показала на картину з яструбом.

— Ви нічим не могли так потішити Макса, як цією картиною, — промовила вона замислено. — І мене також. Ми чекали на вас, і коли картина з'явилася, ми зрозуміли, що ви простуєте дорогою до нас. Коли ви ще були хлоп’ям, Сінклере, мій син якось сказав, прийшовши зі школи: «Є у нас один хлопчик із печаттю на чолі — він повинен стати моїм другом». Це були ви. Вам було нелегко, але ми вірили у вас. Одного разу, приїхавши на вакації додому, ви зустрілися з Максом. Вам було тоді років шістнадцять. Макс розповів мені про це…

Я перебив її:

— О, він розповів вам про це? Для мене то був найскрутніший період!

— Так, Макс сказав мені тоді: «Тепер у Сінклера попереду найважче. Він робить ще одну спробу втекти у спільноту. Він навіть став тинятися по шинках, але йому це не допоможе. Його печать ще не проступила, але вона вже починає яскріти». Хіба не так це було?

— О, так! Насправді все точнісінько так! Потім я зустрів Беатріче, а згодом у мене нарешті з’явився провідник. Його звали Пісторіус. Тільки тоді я зрозумів, чому моє дитинство було так тісно пов’язане з Максом, чому я не міг відірватися від нього. Мила пані… мила матінко, я тоді тоскно думав: може, мені накласти на себе руки? Невже цей шлях для всіх такий важкий?

Вона торкнулася долонею мого волосся легким порухом.

— Народжуватися завжди важко. Ви знаєте, що птах насилу вилуплюється з яйця? Але згадайте минуле і запитайте себе: чи тільки важкий був ваш шлях? Може, він був заразом і прекрасний? Ви могли 6 уявити якийсь кращий, легший?

Я похитав головою.

— Було тяжко… — промовив я, мов уві сні. — Дуже важко, поки не зродилася мрія…

Вона кивнула і проникливо глянула на мене.

— Авжеж, треба знайти свою мрію — тоді шлях стає легшим. Але не існує одвічної мрії — кожну попередню змінює якась нова і жодну втримати не можна…

Я стривожився. Чи не було це пересторогою? Може, це був оборонний жест? Та все одно я був готовий іти туди, куди вона скаже, — навіть не запитуючи про мету.

— Хтозна… — задумався я. —