Жюль Верн - Париж двадцятого століття

рік[111]; оскільки літератори явно ставали людьми все більш й більш невихованими, все скінчилося тим, що тепер в Академію брали самих лише Знатних Вельмож.

Вигляд цього жахливого купола з жовтуватими смугами завдав Мішелеві болю, й тоді він знов став підійматися вздовж Сени; небо над його головою зигзагоподібно перетинали електричні дроти, що, проведені з одного берега до іншого, утворювали щось схоже на велетенську павутину, яка простягається аж до Префектури Поліції.

Самотній, він побіг крижаною річкою; місяць відкидав перед ним таку густу тінь, що перетворювала його кроки на фантастичні рухи.

Він кинувся вздовж набережної Орлож, повз Палац правосуддя; залишивши позаду будівлю Комерційного суду, перетнув міст Міняйл, арки якого покрили величезних розмірів крижини; далі побіг повз міст Нотр-Дам, діставшись мосту Реформ[112], що вже починав згинатися під вагою своєї довгої прогонової конструкції, й знов вийшов на набережну.

Він опинився біля входу до моргу, який був відчинений цілодобово як для мертвих, так і для живих; він зайшов туди машинально, ніби у пошуках дорогих для нього людей; він роздивлявся розпростерті на мармурових столах трупи, здерев’янілі, зеленуваті, розбухлі; у кутку він помітив електричний апарат, призначений для того, аби повертати до життя утоплеників, у тілах яких іще бодай трохи жевріло життя.

— Знову електрика! — скрикнув Мішель.

І втік.

Перед ним був Нотр-Дам; собор сяяв світлом своїх вітражів; було чути урочисті церковні наспіви. Мішель зайшов до давнього храму. Вечірня молитва добігала кінця. Мішель, який щойно залишив позаду вуличні тіні, був ошелешений!

Вівтар виблискував електричними вогниками, і світло, випромінюване дароносицею, що її підняв над головою священик, було такого ж походження!

«Повсюди ця електрика, — повторював нещасний, — навіть тут!»

І він знову кинувся бігти. Але не настільки швидко, щоб не почути, як заревів орган під дією стисненого повітря, що його постачає Товариство Катакомб!

Мішель втрачав розум; він був упевнений в тому, що його переслідує демон електрики; він пустився назад до Гревської набережної[113], занурився у лабіринти безлюдних вулиць, потрапив на Королівську площу[114], звідки статуя Віктора Гюґо вигнала статую Людовіка XV, дістався нового бульвару Наполеона IV[115], який простягався до площі, посеред якої Людовік XIV галопом прямував до Французького Банку[116]; і, зробивши гак, знову вийшов на вулицю Нотр-Дам-де-Віктуар.

На фасаді будинку, що стояв на розі Біржової площі, Мішель помітив мармурову табличку, на якій золотими літерами були викарбувані такі слова:

Історична пам’ятка.

На третьому поверсі цього будинку

Віктор’єн Сарду

проживав

з 1859 по 1862 роки.

Нарешті Мішель спинився перед будівлею Біржі, цього сучасного собору, храму з храмів; електричний циферблат показував за чверть північ.

«Вічна ніч», — подумав юнак.

Він піднявся до бульварів. Канделябри випромінювали сліпуче біле світло, а на ростральних колонах сяяли прозорі афіші з вогняними словами електричних реклам.

Мішель заплющив очі; він прослизнув у доволі великий натовп, що його випльовували театри; доплентавшись до Оперної площі, він побачив усю цю штовханину з елегантних і щасливих багатіїв, які не боялися холоду, загорнені у свої кашемірові шалі та хутра; оминувши довгий ряд газ-кебів, Мішель вибіг на вулицю Лафейєт, що простягалася прямою лінією завдовжки півтора льє.

«Тікаймо від людей!», — промайнула в голові думка.

І він кинувся вперед, ледве пересуваючи ноги, інколи падаючи й підводячись знову, байдужий до болю; його підтримувала якась сила, що від нього не залежала.

Мірою того як він рухався далі, все навкруги поринало у тишу та запустіння. Аж раптом удалині він побачив щось схоже на гігантський жмут світла, і згодом до його вух донісся страшенний ґвалт, який не можна була ні з чим порівняти.

Проте він не зупинявся; нарешті він дістався місця, звідки лунав цей оглушливий гуркіт: він опинився посеред зали, яка з легкістю могла вмістити десять тисяч людей; на фронтоні можна було прочитати слова:

Електричний концерт.

Так! Електричний концерт! А які інструменти! Двісті піаніно, за угорським проектом поєднані між собою за допомогою електричного струму, водночас слухались руки одного-єдиного музиканта! Піаніно з потужністю, що помножена на двісті!

— Тікаймо, тікаймо! — гукнув бідаха, переслідуваний невблаганним демоном. — Подалі від Парижа! Можливо, поза межами міста я нарешті спочину!

І він з останніх сил посунув уперед! Після двох годин битви із власною слабкістю Мішель дістався водойми Ла Вілетт, там заблукав і, гадаючи, що прямує до брами Обервільє, поринув у безкінечну вулицю Сен-Mop; за годину він оминув виправну колонію для неповнолітніх, що на розі вулиці Рокетт.

А там — похмуре видовище! А там — будується ешафот! На світанку мала відбутися смертна кара!

Під руками робітників, які наспівували якусь мелодію, вже зводилося риштування.

Мішель волів якнайшвидше втекти від цього видовища, але наштовхнувся на відкритий ящик. Підіймаючись, він розгледів у ньому електричну батарею.

До нього повернувся розум! Він збагнув. Тепер уже голови не відрубували: людей убивали електричним розрядом! Це краще імітувало небесну кару.

З грудей Мішеля вирвався відчайдушний крик. Тоді він зник у темряві.

Годинник церкви Святої Маргарити пробив четверту.

Розділ XVII

Et in pulverem reverteris[117]

Як неборака провів залишок цієї жахливої ночі? Куди доля спрямувала його кроки? Можливо, він заблукав, так і не змігши вибратися з цієї лиховісної столиці, цього клятого Парижа? Ці запитання лишилися без відповідей.

Очевидно, він безперервно блукав незліченними вуличками, що оточують цвинтар Пер-Лашез, адже давнє поле Мертвих опинилось тепер у людному місці! Париж простягався на схід, до фортів Обервільє та Роменвіль.

Хай там як, але коли над білосніжним містом підбилося сонце, Мішель був на цвинтарі.

Він не мав більше сил розмірковувати про Люсі; його думки скрижаніли; серед цих могил він був блукаючим привидом, а не чужинцем: він почувався вдома.

Він піднявся головною дорогою й повернув праворуч, на вологі алеї нижнього кладовища; вкриті снігом дерева плакали над сліпучими від сонця могильними плитами; тільки на вертикальних надгробках, що їх сніг оминав, можна було прочитати імена померлих.

Незабаром Мішель побачив майже розвалений надгробний пам’ятник Елоїзи та Абеляра; від нього залишилися тільки три колони, що підтримували роз’їдений часом архітрав, немов Грекостасіс на Римському форумі.

Мішель дивився на все невидючим поглядом; трохи далі, у куточку, призначеному для тих, хто жив музикою та, можливо, від музики й помер, він прочитав прізвища Керубіні, Абенека, Шопена, Массе, Гуно... І пішов далі.

Він пройшов повз викарбуване на камені прізвище: без дати,