Річард К. Морган - Зламані янголи

Лендфолл на ядерний вогонь. Колись, корпоративнику, ми всі можемо загинути.

— А й справді, можемо, — Генд закинув пам’яті назад у банку. Вони заклацали, наче гральні кості під час падіння. — І деякі з нас швидше за інших, якщо робитимуть на кожному кроці антикартельні заяви про перемогу кемпістів. Семетере, за це я міг би тебе заарештувати.

Бліда жінка за верстатом зашипіла й почала креслити в повітрі піднятою рукою якісь символи, але Семетер щось їй гарикнув, і вона зупинилася.

— Яка була б користь із мого арешту? — м’яко запитав він, сягнув рукою в банку й витягнув одну-єдину блискучу пам’ять. — Поглянь на це. Без мене ти міг би покластися хіба що на Праве. Сімдесят.

— Шістдесят сім п’ятдесят, і я зроблю тебе привілейованим постачальником «Мандрейк».

Семетер покрутив пам’ять між пальцями, вочевидь, замислившись.

— Чудово, — нарешті сказав він. — Шістдесят сім п’ятдесят. Але якщо ти візьмеш товару не менше встановленого мінімуму. П’ять кілограмів.

— Згода, — Генд витягнув кредитний чип з вигравіруваною голограмою емблеми «Мандрейк». Передаючи його Семетерові, він несподівано всміхнувся. — Та й усе одно я прийшов по десять. Загортай.

Семетер закинув пам’ять назад у банку. Кивнув блідій жінці, і та витягнула з-під верстату ввігнуті ваги. Нахиливши банку й сягнувши всередину рукою, вона заходилася черпати пам’яті пригорщами й обережно викладати на чашу ваг. У повітрі над дедалі більшою купкою утворилися витіюваті жовтогарячі числа.

Я краєчком ока помітив якийсь рух близько до підлоги й різко розвернувся в його бік.

— Знахідка, — невимушено промовив Семетер і всміхнувся.

Один з дистанційних приладів на крабових ногах вийшов з купи пам’ятей і, опинившись біля Семетерової ноги, завзято поліз угору його штаниною. Коли той опинився на рівні його паска, Семетер зняв його і знерухомив, а другою рукою вирвав щось із його мандибул. Потім викинув маленьку машинку геть. Відчувши вільне падіння, краб втягнув кінцівки і вдарився об палубу гладеньким сірим овоїдом, підскочив, покотився і швидко завмер. За мить кінцівки несміливо витягнулися. Пульт випрямився й помчав у справах свого господаря.

— Ах-х-х, погляньте, — Семетер потирав вказівним і великим пальцями пам’ять у плямах органічної тканини, не припиняючи всміхатися. — Поглянь на це, Вовку з Клину. Бачиш? Бачиш, як починаються нові жнива?

Розділ тринадцятий

ШІ «Мандрейк» зчитав збережених у пам’ятях вояків, яких ми купили, у форматі даних тривимірного машинного коду й негайно забракував третину як таких, що зазнали непоправної психологічної шкоди. Як не вартих розмови. Після воскресіння в віртуальності вони тільки й робитимуть, що кричатимуть до хрипоти.

Генд махнув на це рукою.

— У принципі, це норма, — пояснив він. — Якісь втрати є завжди, хоч у кого купуй. Інших ми піддамо дії психохірургічного секвенсера снів. Так ми маємо одержати великий короткий список, не пробуджуючи жодного з них на справді. Ось необхідні параметри.

Я взяв зі столу папірець із ними і проглянув його. На настінному екрані на протилежному кінці зали засідань прокручувались у двовимірному аналоговому форматі дані постраждалих вояків.

— Досвід бойових дій в умовах підвищеної радіації? — я поглянув на менеджера з «Мандрейк». — Чи не маю я про це знати?

— Та ну тебе, Ковачу. Ти вже знаєш.

— Я, — спалах дотягнеться до гір. Вижене тіні з ярів, які вже не одну геологічну епоху не бачили такого різкого світла, — сподівався, що до цього не дійде.

Генд оглянув стільницю так, ніби її слід було почистити.

— Нам було потрібно, щоб півострів звільнився, — обережно заговорив він. — Це станеться до кінця тижня. Кемп відступає. Вважай це приємною несподіванкою.

Якось у розвідці на гірському пасмі на зігнутому хребті Данґреку я побачив, як удалині виблискував у надвечірньому сонці Заубервілль. Відстань була завелика, щоб розгледіти деталі: навіть коли нейрохімія працювала на повну силу, місто було подібне до срібного браслета, закинутого на край води. Віддалене й відірване від усього людського.

Я зазирнув у вічі Гендові на іншому боці стола.

— Отже, ми всі загинемо.

Він знизав плечима.

— Здається, це неминучо, хіба ні? Якщо йти так скоро після вибуху. Ну, новобранцям можна надати клонів з високою стійкістю, а ми будемо функціонувати стільки, скільки треба, завдяки антирадіаційним препаратам, але у віддаленій перспективі…

— Атож, у віддаленій перспективі я буду зношувати дизайнерський чохол у Латімер-Сіті.

— Саме так.

— Про які радіаційно-стійкі чохли ти думаєш?

Він знову знизав плечима.

— Точно не знаю, треба поговорити з відділом біозабезпечення. Мабуть, з маорійської лінії. А що, хочеш такий?

Я відчув, як у плоті моїх долонь засмикалися, наче розсердившись, біопластини «Хумало», і хитнув головою.

— Дякую, але я залишуся в тому, що маю.

— Не довіряєш мені?

— Якщо ти вже про це заговорив, то ні. Але річ не в цьому, — я тицьнув великим пальцем собі у груди. — Це індивідуальний чохол для Клину. «Хумало Байосістемз». Кращих бойових чохлів не роблять.

— А як же опір радіації?

— Він протримається досить довго для наших потреб. Генде, скажи мені от що: що ти пропонуєш новобранцям У віддаленій перспективі? Крім нового чохла, який може й не витримати радіації? Що вони отримають, коли ми впораємося?

Почувши це запитання, Генд насупився.

— Ну… Роботу.

— Вона в них була. І поглянь, куди це їх привело.

— Роботу в Лендфоллі, — чомусь здавалося, ніби насмішка в моєму голосі його зачіпає. А може, його зачіпало щось інше. — У службі безпеки «Мандрейк» на контрактній основі, гарантовану до завершення війни або протягом п’яти років, залежно від того, який термін буде довшим. Чи відповідає це твоїм моральним принципам як квелліста, боронителя пригноблених і анархіста?

Я звів брову.

— Ці філософії дуже слабко пов’язані між собою, Генде, та й я насправді не поділяю жодної з них. Але, якщо тебе цікавить, чи добра це альтернатива смерті, я сказав би, що так. У їхньому становищі я б, мабуть, спокусився такою ціною.

— Вотум довіри, — ядучим тоном промовив Генд. — Як це підбадьорює.

— Звісно, лише якби в мене не було друзів і родичів у Заубервіллі. Можливо, тобі варто пошукати це в архівних даних.

Він поглянув на мене.

— Ти намагаєшся посміятися?

— Не бачу нічого аж такого смішного у знищенні цілого міста, — я знизав плечима. — Принаймні саме зараз. Може, проблема в мені.

— А, то це підіймає свою огидну голову совість?

Я натягнуто всміхнувся.

— Не мели дурниць, Генде. Я — вояк.

— Так, це варто пам’ятати. І не зганяй надлишок почуттів на мені, Ковачу. Як я вже казав, я насправді не віддаю наказ про удар по Заубервіллю. Це просто щасливий збіг.

— А й справді, — я кинув папірець назад на стіл, намагаючись не