Девід Гіббінс - Атлантида

кожному з цих «під’їздів» мешкав увесь рід, самі кровні родичі. Коли чисельність родини зростала, вони надбудовували ще один поверх. Рами будинків були з дерева, а стіни валькові.

Піднявшись угору, вчені побачили, що будинки були розділені цілим лабіринтом провулків, наче середньовічні східні базари.

— Мабуть, тут були високорозвинені ремесла й торгівля, — розмірковував Джек. — Ці люди не могли бути лише рільниками. Гадаю, вони були чудовими гончарями, ковалями й теслями.

Він зупинився та крізь плексигласове скло уважно подивився на те, що здалося йому крамницею, розташованою на першому поверсі.

— Хтось із тутешніх мешканців створив той золотий диск.

Наступні кілька хвилин вони рухалися вздовж кількох висотних будівель. Темні вікна дивилися на них, наче незрячі очі, на які впало світло прожекторів. Приблизно у п’ятистах метрах на схід від складу будинки скінчилися. Утім, у напівтемряві можна було розгледіти обриси іншого комплексу, розташованого десь у двадцятьох метрах від першого. Внизу був відкритий простір, ширший і рівніший за звичайні провулки.

— Це дорога, — сказав Джек. — Мабуть, вона вела до колишнього узбережжя. Пропоную дещо відійти від берега, а потім знов рухатися паралельно до нього.

Дослідники повернули на південь і трохи піднялися дорогою вгору. Приблизно через двісті метрів вони опинилися на перехресті. Інша дорога пролягала із заходу на схід. Джек і Костас пішли саме нею. Щоб уникнути зіткнення з будинками обабіч підводної вулиці, вони тримали свої «Акваподи» приблизно у двадцятьох метрах від «хідника».

— Неймовірно! — промовив Джек. — Ці квартали розділені правильною мережею вулиць.

— Найстаріших на землі вулиць. Хтось ретельно планував це місто.

Могила Тутанхамона, кноський палац, казкові мури Трої — всі ці великі відкриття раптом здалися вченим майже дрібницями, лише сходинками до чудес, що тепер відкривалися перед ними.

— Атлантида… — вигукнув Костас. — Ще декілька днів тому я навіть не вірив, що вона існує. — Він повернув голову та подивився на приятеля крізь плексигласову баню. — Гадаю, ти маєш комусь подякувати.

Незважаючи на захопленість казковими краєвидами, що відкривалися перед ними, Джек не зміг утриматися від посмішки:

— Гаразд, це ти вказав нам потрібний напрямок. Із мене велика порція джину з тоніком.

— Цю винагороду я отримав минулого разу.

— Тоді я обіцяю напувати тебе джином із тоніком до скінчення життя.

— Домовилися.

Декілька секунд потому будинки обабіч вулиці раптом зникли, а дно моря пірнуло донизу. Вони просунулися метрів на п’ятдесят, але, крім хмар здійнятого намулу, так нічого й не побачили.

— Мій ехолот показує, що рівень дна опустився на двадцять метрів порівняно з рівнем дороги, — повідомив Джек. — Пропоную також спуститися, а потім повернутися на те місце, де починаються будинки.

Вони почали повільно опускатися й нарешті побачили у промінні прожекторів морське дно. Воно було рівним і позбавленим будь-яких обрисів, на відміну від ділянки, над якою вони пройшли, просуваючись до західного краю міста.

За кілька хвилин чоловіки повернулися туди, де востаннє бачили будівлі. Наближаючись до підвалин будинків біля дороги, вони піднімалися паралельно до дна під кутом у сорок п’ять градусів.

Костас просунувся вперед та вперся баластовими баками «Аквапода» в місце підйому. Випустивши довгий струмінь із водомета, він повернувся до Джека та промовив:

— Те, на що я сподівався.

Намул розсіявся, відкривши східчасту терасу, схожу на ряди сидінь у театрі. Між дном та терасою була розташована вертикальна стіна заввишки у три метри.

— Вона витесана із суцільної скелі, — сказав Костас. — Це туф, чи не так? Той самий темний камінь, який використовували давні римляни. Він легкий, але твердий; обробляти його просто, проте він здатен витримувати значне навантаження.

— Але ж я не бачив жодної кам’яної будівлі, — зауважив Джек.

— Може, ми ще знайдемо будинки, більші за ті, що нам зустрічалися.

Джек тим часом вглядався у споруду, що була перед ними.

— Мені здається, це не просто каменярня, — сказав він. — Пройдімо цими терасами, подивімось, куди вони ведуть.

Наступні двадцять хвилин вони йшли за периметром великого заглибленого двору, розміри якого майже сягали кілометра завдовжки та півкілометра завширшки. Якщо дороги було прокладено відповідно до давньої берегової лінії — паралельно чи перпендикулярно до неї, — то амфітеатр простягався в південно-східному напрямку. Джек із Костасом обійшли його за годинниковою стрілкою й перебували тепер на північно-східній його межі, проти тієї точки, з якої вони почали обхід. Будинки та дорога перед ними були такі самі, як і на протилежному боці.

— Схоже на стадіон, — пробурмотів Костас. — Якось ти казав, що ті двори на Криті були призначені для боїв із биками, для жертвопринесень та інших ритуалів.

— Мінойські двори були меншими, — відповів Джек. — Навіть арена римського Колізею становить лише вісімдесят метрів у діаметрі. Ця ж структура просто величезна. — Він хвилинку помовчав, думаючи. — Перед тим як піти далі, я хотів би подивитися, що є на цьому майданчику.

Костас кивнув на знак згоди.

Вони вирушили через двір на захід, аби приблизно за сто п’ятдесят метрів зупинитися: перед ними здіймалася гора вкритого намулом каміння неправильної форми. Це каміння відрізнялося від того, з якого було зроблено огорожу двору.

Костас спрямував на поверхню каміння струмінь води, зметнувши цілу хмару намулу. За кілька секунд Джек почув у навушниках його голос:

— Цей вихід кам’яної породи залишили без змін, хоча решту прибрали.

Джек повільно плив на південний схід уздовж відноги, що простягалася приблизно на двадцять метрів від головного масиву каміння. Далі видніла кругла скеля десь у два метри заввишки та п’ять у діаметрі. Джек почав обережно знімати намул із поверхні.

Наблизився Костас, і вони разом зачаровано подивилися на те, що їм відкрилося, коли намул осів. Розум просто відмовлявся визнати це!

— О Боже…

— Це… — почав Джек.

— Це лапа!

— Лев’яча лапа, — додав Джек, нарешті прийшовши до тями. — Мабуть, перед нами велетенська статуя, принаймні сто метрів завдовжки та тридцять заввишки.

— Чи ти думаєш про те саме, про що і я?..

— Це сфінкс.

Декілька секунд чоловіки мовчки дивилися один на одного крізь скло. Нарешті тишу порушив голос Костаса:

— Це здається неможливим, але в цьому місці можливим є все. Хай там що вгорі, але ми цього ще не бачили. Я зараз подивлюся.

Джек залишився на місці, а Костас почав підніматися вгору, поступово розчиняючись у темряві, аж поки не перетворився на невиразну пляму світла. Костас зупинився приблизно у тридцятьох метрах від дна.

Джек із нетерпінням чекав на повідомлення від друга. За хвилину він уже не міг стримуватися:

— То що ти бачиш?

Голос, що пролунав у відповідь, був дивно приглушеним.

— Підкажи мені: у сфінкса були тіло лева і голова людини, так?

— Так.

— Але тут