Сергій Батурін - Шизґара

літньої зустрічі з Толяном усі Олексієві думки займала Лена, що тільки-но поцілувала його на прощання, і тому він не усвідомив: під усі ці означення чітко підпадав сам Сироп! А отже — такі, як він!

— Бляха-муха, Сороко, а ти не думав про таке: чуваки, котрі лупашили вас на «Супері», — суворовці?

Сироп набичився — замальовувалася лажова картина: якщо Ігоря дійсно відлупцювали суворовці, то, на чию б — однокласників чи однокурсників — сторону він не став, для другої він тут же автоматично стає зрадником і гівном.

— Згадала, — раптом видала Сорочина Ксанка. — На них на всіх були однакові чорні штани. Одного фасону з одного матеріалу, — вточнила вона.

— Які? З лампасами? — швидко перепитав Алекс.

— Ні, без лампасів, кльош, — упевнено сказала дівчина.

— Не суворовці, — констатував Олекса. — А хто ж?

— Морполіт? — припустив Чабан.

— Та ну, — не повірив Сорока.

Хоч як дивно, але в Києві, де ніколи на пам'яті людства не було моря (ну, не стане ж серйозна людина морем вважати гігантську мілководну калюжу прісного Київського водосховища), на легендарному Подолі існувало Військово-морське політичне училище. І цих київських моряків, що навчалися в ньому, ненавиділи курсанти всіх училищ и солдати всіх військових частин, що тільки були в місті: їхні патрулі, взуті в легкі черевички, ганялися за сухопутними вояками-самовольщиками, взутими у важкі чоботи, до останнього і часто ловили. Ті за це в свою чергу так само чинили по відношенню до моряків, а то й билися з ними за першої-ліпшої нагоди.

Ну, а Сорока тут до чого? Хіба і так не видно, що він особа суто цивільна? Ой, сумнівно…

— Старий, а що нам? Поїдемо, глянемо, що до чого в тому училищі, — без особливої надії запропонував музикантові Олекса.

Але той погодився, вони підірвалися та поїхали.

…На територію їх, звісно ж, не пустили, але ті, кого Сорока бачив на прохідній і там, за воротами, видавалися йому значно старшими за його кривдників.

— Військова форма робить людей старшими на вигляд, — видав чувану десь сентенцію Алекс.

— Ага, на Сиропа подивись — набагато він дорослішим від нас виглядає? — гмикнув Ігор. Це було правдою, суворовець виглядав пацаном-однолітком в мундирі, а не так, як курсанти морполіту — молоді, але дорослі парубки. — Ні, лажа якась, не те — вивів остаточне резюме Сорока.

— Так що? — безбарвно спитав Олекса.

— Та кави б десь випити, та й додому рулити, — розмріявся балуваний музикант.

Кава, зварена в експрес-автоматі, в ті часи коштувала недорого: одинарна — шість грамів мелених зерен на горнятко — чотирнадцять копійок, а подвійна — двадцять вісім, точно як порція морозива в шоколаді. У київських кавоманів було прийнято замовляти подвійні половинки — щоб кави дванадцять грамів, а води — півгорнятка, тоді виходило непогано, якщо, звісно, бармен не був занадто злодійкуватим.

Де тут на Подолі варять каву, хлопці не знали, але ж не могло бути, щоб на Червоній площі[57] не було жодної кав'ярні. Вони закрутили головами, і тут раптом Олексій помітив, як до трамваю на зупинці неподалік сідала Закринична з якимось модним хлопцем в класних джинсах та шикарному батніку.

— О, дивись, старий, наша красуня Свєтка не розгубилася, вмить нового хахаля собі зняла.

— Де?

— Та он, на зупинці.

Сорока почав короткозоро мружитися, та тут двері зачинилися і трамвай рушив. Коли вагон проїздив повз хлопців, Олексій побачив, як Свєтка показувала на них своєму супутникові й щось казала, а той на обидва витріщався на друзів. Ну, так, пацан як пацан, нічого особливого, зробив перший висновок Алекс. І тут його ошелешив Сорока:

— Ти знаєш, а це той.

— Який той? — не зрозумів парубок.

— Ну, той, що на гатці сидів. Припудрений, що зі своїми дружбанами мене на «Супері» гепав. Він в них головний, вони його Демоном звуть.

— Сороко, — розлютився не на жарт Олексій, — ти що, не розрізняєш припудрених та прикинутих? І що, поганяло не можна було одразу сказати — хоч якась, а зачіпка?

— Тоді він виглядав саме припудреним. А кликуху я не міг пригадати, а як його побачив, вона сама спливла в пам'яті!

— Он воно що, — замислено прорік Олекса.

А назавтра він мав щастя зустрітися з припудреними особисто: вони перестріли його, коли він повертався з «п'ятака» додому, вшістьох і заступили дорогу. І всі із ватажком включно виглядали, як описав Сорока: «Теніски вітчизняні, брюки поцеваті: не джини, а як з однієї полиці ЦУМу, шкари радянські, напідарашені так, що аж зайчики пускають…»

— Слиш, ти, ану, стій! Ти чого до моєї тьолочки канаєш? — удаючи блатні інтонації, з погрозою сказав Демон і простягнув правицю до Олекси з наміром вхопити його за барки. Той подумки захопився оперативністю Закриничної, але повторювати долю Сороки не збирався. Він вміло — дзюдоїст же — блокував руку нападника лівою, вхопив двома руками за п'ясть, як учив тренер, відступив лівою ногою на крок і різко смикнув кінцівку ворога донизу й ліворуч. Цей прийом років через десять побачить на відео весь світ у виконанні неповторного Стівена Сігала. Він зветься кидок ривком за п'ясть. Не готовий до такого повороту Демон гепнувся на асфальт, одразу отримав «з ноги» в обличчя і на мить втратив орієнтацію в просторі. Олексій тут же — навідліг — ляснув найближчого по очах розслабленою долонею, а сам — вибуховий спурт та ходу! Він не сумнівався: один на один він майже напевно подужав би кожного з нападників, та реальне життя — це не кіно про генія дзюдо, один проти шести — занадто великий ризик, особливо з огляду на те, що вони, судячи з усього, безжальні.

На фізкультурі він завжди на стометрівці вибігав з дванадцяти секунд. Результат не чемпіонський, але пристойний. Заваливши Демона, він біг ще краще, але скоро переконався, що за ним ніхто не женеться. Уже сівши в трамвай біля суворовського училища, він усвідомив, що помітив: брюки у хлопців були однакові — явно формені. І тут мозаїка склалася: такі строї носять тільки флотські. І якщо це не морполіт, то залишається тільки річкове училище на Подолі.

Наступного дня на заняттях Демон міг думати лише про одне: йому до Свєтки на Печерськ ходу нема. Той патлатий, не добитий на «Супері», його явно впізнав, і спортсмен, якого Свєтка попросила провчити, теж уже бачив. Через неї його навряд чи знайдуть: він не казав ані де вчиться, ані де живе. Вона навіть не викупила, що він не місцевий. Ну, нехай. Номер телефону він взяв, хай вона до нього їздить. А зі спортсменом не