Сомерсет Вільям Моем - Лицедії, Сомерсет Вільям Моем

— Мені щось не дуже подобається те, що Том поводиться тут, наче в готелі.

— Що ти, люба, вони ж ще хлопчаки. Як на мене, то нехай вони розважаються собі, як хочуть.

Отже, сьогодні вона, мабуть, уже не побачить Тома, бо десь о п’ятій треба їхати до Лондона, щоб не запізнитися на виставу. Звичайно, Майклові легко хизуватися своєю добродушністю… Джулія раптом відчула себе боляче скривдженою. Аж сльози підступили до очей. Ні, йому до неї, певно, цілком байдуже, — подумала вона про Тома і вирішила, що сьогодні вже не поводитиметься так, як учора, — годі, сьогодні все буде інакше… Вона прокинулася з наміром і далі бути толерантною та поблажливою, але хіба ж вона сподівалася дістати такого ляпаса?!

— Газети вже принесли? — спитала вона похмуро.

До самого Лондона Джулія аж тремтіла від люті.

Наступний день мало чим відрізнявся од попереднього.

Том і Роджер не пішли грати в гольф, зате грали в теніс, їхня безнастанна біганина страшенно дратувала Джулію. Том — у шортах і спортивній сорочці — скидався на шістнадцятирічного хлопчака. Він купався по кілька разів на день і тому не міг дати ради своїй зачісці — волосся його неслухняно куйовдилося. Через це він здавався ще молодшим і таким гарненьким! Серце Джулії краялося від-болю. Їй здавалося, що поведінка його невпізнанно змінилася; перебуваючи весь час у товаристві Роджера, Том скинув з себе личину молодого світського денді, який надає надто великого значення одягові й ретельно дбає про свою зовнішність, і знову перетворився на школяра-нечупару. Жодним натяком чи хоча б поглядом Том не виказував, що він — її коханець; він поводився з нею так, наче вона для нього — тільки Роджерова мати, не більше. Кожною своєю фразою, кожною пустотливою вихваткою й підкреслено ввічливим звертанням він давав їй зрозуміти, що вона — людина старшого покоління. В його поведінці не було тієї по-рицарському благородної шанобливості, яку молоді люди виявляють до чарівної жінки; ні, Тем ставився до неї з толерантною добродушністю, як ставляться, мабуть, до тітки — старої діви.

Джулію дратувало те, що Том слухняно виконує забаганки хлопця, набагато молодшого за нього. Це свідчило про його слабохарактерність. Але вона винила в цьому не Тома, а Роджера, егоїзм якого просто обурював її. І те, що він ще молодий, зовсім не виправдання. Його байдужість до бажань інших людей свідчила про те, що він грубий і нетактовний. Роджер поводився так, наче будинок, слуги, батько й мати існують лише для того, щоб приносити йому втіху. Вона вже не раз хотіла вичитати йому, та не наважувалася в присутності Тома виступати в ролі матері-виховательки. До того ж у Роджера була ще риса, що просто доводила її до люті: коли на нього гримнеш — його обличчя вмить набирає такого скривдженого виразу, що ти мимоволі відчуваєш себе жорстоким тираном. Джулія теж уміла так дивитися — цей вираз Роджер успадкував, власне, від неї; він не раз ставав їй у пригоді на сцені й глибоко зворушував глядачів. Та коли вона бачила цей вираз на обличчі Роджера, в неї болісно стискалося серце. Від самої тільки згадки про це всю її залила хвиля ніжності до сина. І ця раптова зміна почуттів відкрила їй раптом очі: вона ревнувала, безтямно ревнувала! Це відкриття на мить приголомшило Джулію. Вона не знала, плакати їй чи сміятися. Та, трошки подумавши, вона сказала собі в думці: «Ну що ж, Роджерові доведеться потіснитись».

Вона не дозволить, аби наступної неділі знову повторилося те ж саме. Хвалити бога, Том — сноб. «Приваблювати чоловіків жінці допомагає її врода, а утримувати їх коло себе — їхні вади», — подумала вона й здивувалась — чи це її власна думка, чи слова з якоїсь п’єси.

Джулія звеліла замовити кілька телефонних розмов. Денноранти пообіцяли, що приїдуть до неї в суботу. Чарлз Темерлі саме відпочиває у Генлі. Він прийняв запрошення приїхати на неділю й привезти з собою приятеля, в якого мешкав, — сера Мейх’ю Брайєнстона, міністра фінансів. А щоб розважити його й Деннорантів (Джулія знала, що представники вищого світу не люблять зустрічатися в товаристві, яке вважають богемним, воліючи бачити там тільки «митців»), вона запросила також Арчі Декстера, провідного актора її театру, і його гарненьку дружину, яка виступала на сцені під своїм дівочим ім’ям — Грейс Хардвілл. Джулія була певна, що, діставши можливість увиватися коло маркіза й маркізи, ловити кожне слово члена кабінету міністрів, Том нізащо не побіжить грати з Роджером у гольф чи кататися на байдарці. На такому рауті Роджер відступить на задній план, зайнявши своє місце школяра, на якого ніхто не звертає уваги, а Том побачить, якою вона вміє бути привабливою, коли забажає. Втішаючись наперед своїм тріумфом, Джулія стійко витримала решту днів, що залишилися до неділі. Роджера й Тома вона майже не бачила. Якщо вони не грали в гольф, то вирушали на прогулянку в Роджеровій машині.

Одного вечора Джулія привезла з собою Деннорантів. Роджер уже пішов спати, але Майкл із Томом ще не лягли, чекаючи на неї, щоб разом повечеряти. Вечеря вдалася на славу. Час був пізній, і вони самі себе обслуговували. Джулія помітила, як запопадливо і в той же час несміливо Том дбає про Деннорантів, як похапцем схоплюється з місця, коли бачить, що може чимось їм прислужитися. Денноранти були досить скромна й невибаглива молода пара, і їм ніколи навіть на думку не спадало, що їхній титул може справити на когось враження; в усякому разі, Джордж Деннорант аж збентежився, коли Том забрав у нього брудну тарілку й подав чисту.

«Доведеться завтра Роджерові обійтися без гольфа», — подумала Джулія.

Вони балакали, жартували й сміялися до третьої години ночі, і коли Том сказав Джулії «на добраніч», очі в нього сяяли (щоправда, Джулія не знала, від кохання чи від шампанського). Він злегка стиснув їй руку:

— Який чудовий був вечір!

Джулія спала дуже довго і вийшла в садок десь аж перед полуднем, свіжа й приваблива в своїй легкій літній сукні. Роджер сидів у шезлонгу з книжкою в руках.

— Читаєш? — спитала вона, звівши свої гарні брови. — А чому ви не граєте з Томом у гольф?

— Том сказав, що зараз надто жарко, — похмуро відповів син.

— Он як? — Джулія чарівно всміхнулася. — А я вже злякалася — подумала, що ти