Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

книжки, мовби вота на священному дереві, а злі, брудні, відворотні, себто нормальні й нещасливі люди дивилися б на нас, наче на двох ангелів, які повільно спустилися з неба й розвісили на вітті таблички з чарівними посланнями, і це був би, мабуть, найпрекрасніший спосіб ушанувати Вашу смерть, любий пане Богуміле, — подумав я, допиваючи останню «бехерівку», — найпрекрасніший фінал, отже, я підвівся з-за столика і вийшов у цю жахливу лютневу ніч, і йшов Ґрюнвальдською, і завернув на Суботки, де мешкав ось уже кілька років, відколи розстався з Анулею, і спинався сходами до цієї високої мансарди, щоби витягти з шухляди стола кілька фотознімків, які знайшов під час останнього переїзду з Уєйциська на Вжещ, і врешті зробивши це, викликав таксівку й наказав відвезти мене на пагорб, де розпростерлися ділянки, я бродив по кісточки у вологому мокрому снігу, але замість дерев, повіток і дерев’яних будиночків побачив заморожений будівельний майданчик, оточений парканом із неструганих дощок, над яким жовта табличка сповіщала, що цей масив називатиметься «Олімп», викопані ями й підмурівки давали уявлення про майбутню форму будинків, стіни яких напевно здіймуться вгору навесні, мені не було чого тут шукати, я відчув, як час знову закрутив неймовірну петлю, і спробував було перекласти це чеською, щоби перше речення листа, якого я вирішив написати саме тоді, було для Вас зрозуміле, і коли я повернувся на Суботки і сів при столі, розкладаючи невеличкий стос фотознімків із фірмового конверта пана Хаскеля Бронштайна, перше речення покотилося само собою, і Ви вже його знаєте: Milý pane Bohušku, a tak zase život udӗlal mimořádnou smyčku, — писав я в абсолютній тиші, нікуди не кваплячись.

Равлики, калюжі, дощ

Франкові Россету

Спочатку був дощ. Він падав кілька днів поспіль, і неподалік костелу Змартвихвстанців вода вижолобила глибокі канали, якими пливли з лісу патички, травинки й маленькі шишки. Я любив стояти в цьому місці. Вода булькотіла на каменях, вимиваючи їх із дороги, струмки зливалися в один стрімкий потік, який відтак збігав донизу вулицею Ґомулки, потім перетинав вулицю Хжановського й урешті розливався у величезні калюжі обабіч дороги. Пагорб за костелом сповивала імла, зі соснових і смерекових галузок спадали важкі краплини, і все воно, разом із дахами будинків і вершечком дерев’яної дзвіниці, потопало в монотонному пошумі.

Щороку запах літа приходив від моря. Бриз приносив зі собою пахощі розвішаних неводів і присмак солі, який відчувався на губах, а тепер літо показувало своє відмінне, можливо, потаємне обличчя. Над землею кружляла невидима завись, поміж якої панувала стихія плодючості. Запах цвілі, грибів, живиці й невідомих трав підносився над калюжами наче густий навар, повертався з кожною хвилею дощу, сповнював сади й вулиці, а вибуяла зелень, здавалося, ось-ось розвалить стіни кам’яниць, просяклі вологою, що з них упродовж років облітав тиньк, відкриваючи подекуди уривки незрозумілих написів.

Я витягав із кишені заготовлені трісочки. Спершу на воду сходила «Санта Марія», потім «Маґеллан», «Капітан Ґрант» і «Наутілус», між ними прослизав есмінець часів останньої війни «Буря» і нарешті, на завершення спуску, я відправляв у струмок флагманський корабель «Тринідад», що його назва походила ні з книжок, ані з оповідок моряків. «Тринідад» символізував неясну тугу за теплом тропічних морів, за виблиском іспанського золота, а також за запахом мандаринок, які раз у кілька років з’являлись у нашому місті напередодні Різдва, коли до порту заходило судно з Греції чи Португалії.

Іноді десь у зеленій гущавині мигтіла пляма сутани. Це ксьондз із величезною парасолею сходив зі свого будинку на пагорбі до костелу. Обтріпував краплі дощу, махаючи, наче птах, чорними крилами, зупинявся на сходах, дививсь у небо й на дорогу, але наші погляди не перетиналися.

Кораблі пливли чимраз швидше, вода несла їх через вири, крізь водоспади й спінені пороги, тож я біг слідом за ними донизу, аж до місця, де потік широко розливався, уже не сичав і не булькотів, а моя армада випливала на широкі та спокійні води. Калюжі були тут темно-зеленої барви й лише зрідка, коли небо затягало сильніше, ніж завжди, ця зелень брунатніла, а тоді світлі корпуси «Санта Марії» та «Наутілуса» відрізнялися від тла, немов поземні, помітні здалеку риски.

Я бродив по калюжах, неначе Бог, похилений над світом. Острови, затоки, миси, коси й таємні перешийки невтомно змінювали обриси. Лінія норвезького фіорду, добре знайома з атласу, або форма шведського узбережжя виникали тут, ніби накреслені з пам’яті, щоб за кілька миттєвостей зазнати таємничих змін. Материки розпадались у змиг ока, шхери й мілизни позначали нові шляхи навігації, а на місці колишніх архіпелагів поставали нові, з такими фантастичними вигадливими лініями, що їх вишуканості й витонченої краси не відтворила би жодна мапа. Серед них я й знаходив тепер кораблі. Деякі колихалися на воді, інші осідали на мілизнах, і лише «Тринідад», мовби в його назві було приховано заклик до найдальшої подорожі, мчав посеред баюри, там, де невидима течія зносила корабельний корпус аж на край світу. Це було небезпечне місце. Вода ревла на цементному порозі, й потужний вир каналізаційного колодязя всмоктував усе, навіть маленькі камінці та грудки жовтавої глини. Його чавунний люк, занурений під воду, провадив до підземного світу. Куди не проникає світло дня й де лабіринт печер і слизьких стін, сповнений рокотом і сичанням, скидається на пекло. Вода хлюпотіла в калошах, і я виловлював «Тринідада» останньої миті, рятуючи випадкових пасажирів від кораблетрощі. Іноді це був золотистий жук, який учепився за корпус, часом павук або мурашка. Отже, я висаджував цих недопотопельців на берег і мандрував попід гору, аж до самого костелу, де ксьондз із парасолею, розгорнутою над головою, походжав між дерев і читав бревіарій[18].

Я був самотній і щасливий. Мій батько теж був самотній, але, безперечно, не був тоді щасливий. Він держав фасон, наспівував, коли голився, вдавав хвацьку ходу й з усмішкою відповідав сусідам на привітання. Однак завжди, коли він виходив уранці з полотняною торбою, в якій були сніданок і помаранчева камізелька, завжди, коли він вибирався до свого робочого місця на вокзалі, де підмітав довгою мітлою перони та сходи, я бачив у його очах начебто тінь меланхолії чи здивування, змішаного зі смутком, через те, що він оце вже кілька тижнів не сидить над величезною дошкою з планами кораблів, не креслить на кальці складні лінії, не записує там свої зауваги, цифри, квадратні корені й дужки, а лише махає тією чорною мітлою, згрібає на бляшану лопатку недопалки й недоїдки, а вітер надимає його