Леонід Михайлович Тендюк - Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк

консервованого питва. А тепер — глянь, — і Кім Михайлович простяг мені «сувенір».

На банці були викарбувані якісь слова.

— US… US… — намагавсь і не міг прочитати я з'їденого іржею напису. — US… BI… BIR.

— Ну, гаразд! — узяв командир у мене із рук знахідку. — Ось що тут написано: «США. Пиво». Таке консервоване питво — в раціоні харчування командного складу американських військових кораблів. Аякже, — глумливо зауважив він, — адмірал Кроу[33] дбає, щоб у його головорізів не пересихала горлянка. Острів ми, хлопці, обійшли вздовж і впоперек, — жбурнувши банку, сказав Кім Михайлович. — Він безлюдний. А без сторонньої допомоги нам не обійтися. Доведеться шукати контактів із тубільцями. Ти запевняєш, Васько, що бачив над горами дим?

— Так.

— Я бачив теж, — підтвердив сказане мною Альфред.

— Ну, от і постараємося добратися до того гористого берега.

— Якось воно… теє… негаразд, — наважився Заєць висловити те, що йому, очевидно, муляло давно. — Невже відкритий нами острів із рятівним деревом так і лишиться безіменним?

— Ти пропонуєш його назвати?

— Звичайно, да Гама!

— А хто першим угледів? — запитав командир.

— Та ніби я… — несміло подав я голос.

— Він, Кіме Михайловичу, він! — кивнув головою Заєць. — Коли нас підняла ота велетенська хвиля і помчала вперед, Васько з переляку крикнув: «Земля!»

— Не з переляку, Альфреде, а від радості,— уточнив я, хоч уточняти було нічого: я таки заволав від страху.

— Так чого ж мудрувати? — здивувався Кім Михайлович. — Отже, — урочисто мовив він, глянувши на Барарату й Лоту: — Йдучи назустріч побажанню трудящих, віднині безіменний суходіл іменувати «Островом Василя Гайового».

— Та я… та ми… Та навіщо воно мені? — зніяковіло пробурмотів я щось недоладне.

— Помовч, да Гама! — прикрикнув командир. — Острів названо твоїм іменем. Віднині й довіку — якщо він, правда, не названий раніше, — хитро підморгнув Кім Михайлович, — острів носитиме ім'я хлопця з Очеретяного — Василя Петровича Гайового.

— Вітаю, да Гама, вітаю! — схопив мене за руку Заєць. — Є острів Суворова, Кутузова, інших наших славетних земляків, тепер до них прилучається й твоє ім'я. Ще раз вітаю і поздоровляю! — піднесено сказав.

— Нема за що, — мовби й не радий, скромно відповів я.

Лота й Барарата, не розуміючи цієї історичної миті, стояли мовчки. Та, побачивши, що Заєць мене вітає, й собі почали тиснути мою руку.

— Васка-Кваска карош… розумна голова, — щебетала дівчина.

А Барарата кинув, незрозуміло для чого, «амбо!», що мальгашською мовою означає: «високий». Може, це слово має й інше значення, але таких тонкощів, крім тубільців, ніхто з нас не знав.

Ось він, солодкий дурман несподіваної слави! Уявивши про себе казна-що, я мимоволі прошепотів:

Давній я відкрив храм серед піску,

Іменем моїм названо ріку.

Це були рядки вивченого колись вірша про першопрохідця-конкістадора. Так ніби і я був причетний до епохальних відкриттів.

«Сір, якщо Ваша Величність вважає за потрібне, я знову вирушу в нелегкі мандри…» — спали на думку слова відомого мореплавця, сказані ним своєму королю.

Слава, що несправедливо минає одного й прилипає до іншого… Незаслужено привласнена Христофором Колумбом честь відкриття Америки… Нещасний матрос «Пінти» Родріго де Тріана, який, хоч і судився з Колумбом, все ж не зміг довести, що не Колумб, а він першовідкривач.

Слава, яка мені уявилася, немов вино, п'янила й затуманювала розум".

— Да Гама отак тишком-нишком, скоком-боком — і, дивись, протиснувся до когорти великих, — мовив Альфред.

— Розумна голова! — повторила Лота.

А мені — що зі мною? З яких це пір я почав клювати на легку приманку? — їхні слова, ніби бальзам на серце… І солодко так дурманиться голова. Всі мене вихваляють — і тут, на острові, й там, на «Садку», ба навіть у порту на рідному березі. Який я, мовляв, розумний, неповторно сміливий.

Хвилі тієї слави так лоскотали й приколисували, що здавалося: я не жива людина, а вже мрець, небіжчик, над яким — медвяні голоси! — співають ангели. Та й сам я вважав себе уже ангелом. Навіть потай за плечима помацав — чи не виросли крила.

— Якщо кого-небудь дев'ять разів назвати ангелом чи повторювати, що він порося, то на десятий у нього неодмінно виростуть крила або ж неборак захрюкає.

Ці слова мого дідуся про хвастунів та задавак згадалися неабияк доречно — міраж надумливої слави розвіявся. А Заєць, ніби розгадавши те, що мене п'янило, мовив:

— Якщо навіть станеш знаменитим, не забувай про нас, простих смертних.

— Ніколи! — з жаром відповів я, ніби й справді збирався ставати безсмертним.

— Ет, так часто говорять, — розчаровано сказав він. — Був у мене дружок. Парфуцієм звали. Ми з ним студентами не один пуд солі з'їли. В одній кімнаті й жили, на одному ліжку, можна сказати, й спали. Він захистив кандидатську дуже швидко, відразу по закінченні інституту. І знаєш, людину відразу ніби підмінили… Я попав в автомобільну катастрофу, понад рік пролежав у лікарні — він жодного разу не провідав, хоч знав, що зі мною трапилося. А то якось — уже пізніше — зустрічає випадково на вулиці, запитує, називаючи на «ви» (це — аби підкреслити, що між нами — прірва, ну і для дотримання належної дистанції, яка б не дозволила переходити на панібратство): «Як ваші справи? Що з дисертацією? Ще не закінчили?»

— І що ж ти йому відповів, тому Парфутію?

— Парфуцію, — поправив Альфред.

— Один чорт — Парфуцій чи Конфуцій, — зауважив я. — Коли в кого-небудь серце черствіє й стає глухим до чужого горя, то вже не людина! Ну, то все-таки — що ти тому Панфуті сказав?

— А нічого, — похмуро відповів Альфред. — Сказав, щоб вибачив, бо мені, мовляв, саме нема коли…

— Ти добре його