Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

Вулиця до цього похорону інтересу майже не виявила, прийшло кілька баб із тих, які не пропускали жодного, але й ті невдовзі пішли. Відтак коли приїхав похоронний автобусик (Єва тоді вже лежав із просвітленим лицем у труні), зійшлося з десяток сусідів, та й ті чомусь стояли віддалік і жодне до автобусика не сіло. Але Адама тим не переймалася, головне, що гроші на похорон вони дали. Відтак до автобусика сіло їх четверо: дружбани й Адама. Та й далі все вчинили, за Адаминим висловом: «Як полагаєця». І коли могила була засипана, Адама виконала останнього обряда — пієту, чи голосіння. Вона здіймала руки, примовляла, голосячи, і вдаряла себе по грудях та голові. Дружбани стояли мовчазні із задубілими лицями, бо вже й байдужими — Єва з їхнього життя пішов. Відтак рушили разом до курсового автобуса, приїхали до околиці, а тоді й розійшлися, адже поминки уже справили наперед, а на нові коштів ні в кого не віднайшлося. Бо на ті гроші, котрі лишилися після всіляких потрібних клопотів (їх вистачило лише на чвертку), чвертку й купили і за спільною згодою поклали Єві в труну.

На цьому можна було б натиснути на кнопку, яка спускає чи засуває завісу, але був ще один епізод у цій історії. Річ у тім, що згадана не раз Маруська після того, як виселилася з околиці, знайшла собі помешкання біля цвинтаря. Отож її пес, саме той, якого Адама назвала «чучварою, що й глянуть гидко», став прихильником особливого виду спорту. Був він ненажерний, і тільки часом Маруська забирала його з собою на роботу — там його Адама й побачила. Але здебільшого пес залишався вдома, тоді й лазив між могилок, винюхуючи покинуту їжу. Отож, лазячи в такому промислі цвинтарем, він надибав на ту, в якій покоївся Єва, понюшкував, але, нічого пожиточного не знайшовши, підняв лапу й оросив свіжу землю, властиво пісок, своїм аміаком. Тоді зневажно пирхнув і сказав, іронічно імітуючи Євиного голоса:

— Всьо в мирі їрунда! І ти, Єво, їрунда, і я, і всі другії. А от Маруська не їрунда, бо мені хавку дає, і за це я її люблю. Я її люблю, а вона мене уважає! От!

Пес весело ошкірив зуби, очі його на мить спалахнули золотом, відтак побіг собі геть.

Важко сказати, чи й цей епізод був задуманий головним балетмейстером, але як він відбувся, то напевне. І головні балетмейстери часом мають лихий гумор. А ще, вив’язуючи сітки своїх історій, вони люблять міцно стягувати вузли, щоб сплетена ними сітка, Боже борони, не розлізлася. А що йдеться про бал-маскарад із собаками, то й у цій історії Пес мав протанцювати і свою заключну партію. І він те без ремства вчинив.

Дія друга
СФЕРА
Преамбула

Не пишу своїх творів без внутрішніх спонук, тобто в душі має щось порушитися, власне, відбувається своєрідний внутрішній мікровибух або особливе схвилювання, що його називають «стрес», — до цього стану назагал важко віднайти точне слово, і я, автор цього писання, можу навіть не знати теми, яку розвиватиму. Просто сідаю до столу й даю перу волю, відтак сама від себе з’являється і тема, і її розвиття. Але цього разу сталося трохи інакше.

Невдовзі перед цим одна з газет, редактор якої був озлісно до мене наладнаний, надрукувала статтю, в якій мене наймерзенніше вилаяно (не маю жодного сумніву, що стаття була замовлена), а наприкінці сказано, що я вичерпав свого творчого потенціала і кожен мій новий твір — це свідчення мого творчого краху. Це мене, може б, схвилювало (усі ми, люди пера, вразливі й амбітні — очевидно, й вразливі через те, що амбітні), коли б не знав, що це витівки мого затятого ворога, який використав для помсти свою, м'яко кажучи, рептильку.

Але менше з тим. Я про це, може, і не згадував би, а ще в художньому творі, коли б та стаття не розбудила зі сплячки ще одного ведмедя — мого колишнього однокурсника, з яким я зустрічався після завершення історії, яка тут буде оповіджена, рівно тричі: вперше зайшов до мене позичити гроші, клятвено й навіть понуро заприсягшись, що поверне їх не пізніше як через десять місяців. Удруге прийшов через десять років і попередив, щоб я в нього своїх грошей не вимагав і не чекав, бо він віддати їх неспроможний, але сумління його гризе. Отже, прийшов до мене (понуро й чорно світячи очима), щоб я законно визнав його банкрутом і від претензій повернути позичку відмовився. Учинок, як на мене, трохи дивний; простіше йому було б до мене не приходити, тим більше, що я не вчинив жодної спроби ту позичку повернути та й не знав, відверто кажучи, де він живе та й чи живе.

— Гаразд, — сказав я. — Повернеш при спромозі.

— А коли не матиму? — блиснув він антрацитно.

— То хай залишиться на твоєму сумлінні, — нерозважно відказав я.

І тільки після того, як він облив мене багном (цього разу таки багном) погляду та й пішов, мені стрілило до голови, що напитав собі в цьому світі ще одного ворога, а таких речей намагаюся остерігатися. Але під час зустрічі нíколи було обміркувати ситуації, отож і бовкнув оту фразу, яка без побічних обставин означала, що борг йому прощаю, не збираюся його за нього переслідувати в майбутньому, але з побічними обставинами моя фраза виявилася цілком нерозважна.

Поміркуймо. Коли однокурсник — назвемо його Іваном Василевським, щоб якось визначити його особу, — прийшов до мене через десять років, то заговорив про свою позичку, звісно, не для того, щоб її погасити, а щоб погасити муки власної совісті, — я ж, замість того, щоб витягти його з того котла зі смолою, прирік і надалі в тому котлі варитися, замість турботливо витягти його звідти, обмивши з лепу, а ще й одягти в білу льолю, тобто борг погасити йому безумовно і безвідмовно. Я ж до