Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

нашого рицаря, тож попрощалися з ним іще раз і рушили собі далі; впродовж усієї дороги мали про що говорити — і про історію Марсели та Хризостома, і про Дон Кіхотові дивацтва. А наш гідальго поклав собі розшукати пастушку Марселу й запропонувати їй свої послуги; та не так сталось, як йому гадалось — про се розповість вам продовження сієї правдивої історії, друга частина якої отут кінчається.

РОЗДІЛ XV,

де оповідається про немилу пригоду, що сталася Дон Кіхотові з недолюдками-янгуасцями

Премудрий Сід Ахмед Бен-Енхелі розказує далі, що Дон Кіхот, попрощавшися з козопасами і всіма тими, які були на похороні пастуха Хризостома, подався не гаючись разом із джурою своїм до того лісу, куди, як вони бачили, пішла Марсела. Більше, мабуть, як дві години блукали вони по лісу, даремно її по всіх нетрях шукаючи, і приблудилися врешті до галявини, а на тій галявині трава буйна та сочиста, ще й річечка тихо леліє, немовби надить і кличе подорожніх перебути в любому холодочку гарячі полуденні години, що саме на всю міць розжарілися. Дон Кіхот і Санчо спішились і пустили осла та Росинан-та на попас, нехай німина тією травою досхочу наласується, а самі вив'язали з саков харчі та й попоїли тихо-мирно й без жадних церемоній удвох, пан із слугою, що вже там було.

Санчо і не подумав спутати Росинанта, бо то був, як він гадав, такий смирняга і плохута, що його і всі кобили кордовських пасовищ не могли б на гріх підкусити. Та лиха доля чи нечиста сила (сказано, диявол не спить!) надала якимсь погоничам із Янгуаса отирлуватись поблизу з своїми галісійськими лошицями: вони мають звичку спинятись на обід в якомусь урочищі, де є добра паша й водопій, і те місце, де попасав Дон Кіхот, припало їм якраз до смаку. Як зачув же Росинант той табунний дух, зразу забув про свої звичаї і обичаї: закортіло йому з панночками-кобилицями поженихатись, і він, не спитавшись дозволу в господаря, побіг туди в собачу ристь потребу свою задовольнити. Та лошицям, мабуть, більше пастися хотілось, аніж чимось іншим бавитись: вони привітали нахабу зубами й підківками так, що аж попруги на всьому порвали і сідло збили. А ще дужче дошкулили йому погоничі: побачивши, що їхнім кобилам ґвалт хочуть учинити, вони кинулись гуртом на напасника і поти йому ребра киями окладали, поки він, ледве теплий, на землю не грьопнув. [82]

Побачивши Дон Кіхот і Санчо, якого чосу дають Росинантові, щодуху побігли до нього.

— Увггжай, друже Санчо,— сказав Дон Кіхот своєму джурі,— се вже не рицарі, а гультяї, голота наголо. Я се проти того кажу, що тут ти можеш допомогти мені доконати справедливої помсти за наругу, що вчинено у нас перед віччю Росинантові.

— Яка в біса помста,— одрік йому Санчо,— коли їх двадцятеро з гаком, а нас тіки двоє, а може, всього півтора!

— Я один за сотню стану,— заперечив Дон Кіхот.

Не довго думавши, він добув меча і кинувся на янгуасців; заохочений і запалений пановим прикладом, Санчо Панса зробив так само. З першого ж маху наш рицар розрубав кажанка на одному погоничеві, та, мабуть, і плеча йому втяв. Та тут схаменулись янгуасці, що їх же багато, а напасників лишень двоє; тоді всі похапали киї, обскочили обох ізвідусіль та й ну по чім пбпадя молотити. І молотили так щиро й завзято, що вже за другим заходом Санчо беркицьнув додолу; не встояв і Дон Кіхот, хоч який був бравий та голінний, упав, як на те, до ніг своєму Росинантові, що й досі не спромігся на рівні стати,— добре, виходить, затинало киями розлючене простацтво. Побачивши янгуасці, якого вони накоїли лиха, пов'ючили боржій кобил своїх та й дали звідти ходу, зоставивши обох шукачів пригод у вельми плачевному стані й нітрохи не кращому настрої.

Санчо Панса отямився перший; побачивши, що тут же біля нього й пан лежить, він заговорив жалібно й ледве чутно:

— Пане Дон Кіхоте, ох, пане Дон Кіхоте!

— Що тобі, брате Санчо? — обізвався Дон Кіхот таким самим кволим і плачливим голосом.

— Мені б оце, якби можна,— одказав Санчо Панса,— тих ліків Хворобраза хоч два ковточки. Дайте мені, пане, з ласки вашої, якщо під рукою маєте, вони, певне, не тільки на рани помічні, а й на потовчені кості.

— Еге, якби ж то мав,— зітхнув Дон Кіхот,— то чого б нам іще треба? Ох, горе моє... Та присягаюсь тобі, Санчо, на слово мандрова-ного рицаря, що не мине й двох днів, як я добуду ті ліки, коли тільки фортуна не розсудить інакше. От щоб мені руки повсихали!

— А як ви гадаєте, пане,— спитав Санчо Панса,— за скільки день ми будемо знов ногами володати?

— Як на мене, то не можу певного реченця встановити,— одказав побитий рицар Дон Кіхот.— Я сам у всьому винен: не треба було добувати меча проти людей, не висвячених, як я, у рицарі: отож, мабуть, караючи мене за той переступ закону рицарського, і попустив Бог брані, щоб мене отак подужано. Тим-то, брате Санчо, слухай пильно, що я тобі зараз скажу, бо се річ дуже важлива для нашого спільного добра: якщо ти коли побачиш, що таке гультяйство чинить нам яку зневагу, то не жди, поки я меча на них добуду, бо я того вже зроду-віку не зроблю, а берися до зброї сам і карай зухвальців, як хочеш: коли ж їм до помочі й оборони стануть рицарі, тоді я вже я буду з усієї сили тебе обороняти, а їх поборювати: ти вже на тисячі прикладів міг переконатись і пересвідчитись, як далеко сягає міць моєї потужної правиці. [83]