Василь Биков - Круглянський міст
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Климченка нудило, каламутилося в очах, обидва німці розпливалися, ніби тіні в скаламученій воді, він схилив голову і, заплющивши очі, чекав пострілу вже як позбавлення від мук. З цього стану його раптом вибив удар у стегно; лейтенант здригнувся, зирнув — німці стояли над ним, і той, з автоматом, виплюнувши недокурок, схилився, заглядаючи йому в обличчя.
— Стати, русе! Стати!
Ледве долаючи липку каламутність у свідомості, лейтенант зрозумів, що загибель йому відтерміновується. І він, як за соломину, ухопився за коротеньку можливість жити, обперся рукою об стіну, дуже невпевнено підвівся і одразу привалився плечем до брівки траншеї. Тоді німець дужою рукою підхопив його під пахву. Климченко від болю і слабості скрегонув зубами, смикнув руку, але німець тримав міцно і, нецеремонно пхаючи вперед, повів його по траншеї.
Вітер курив з бруствера пилом, у потилиці ломило, було дуже холодно. Климченко знову дрібненько затрусився в непоборній лихоманці і, байдужий уже до того, куди його вели, ослабіло переставляв ноги. Другий німець ішов попереду, здавалося, цілком безуважний до них обох. Свіжий морозний вітер розсипав на Климченковій голові волосся, — шапка зосталася десь у траншеї, — студив поморожені взимку вуха, але одночасно й освіжав, додавав сили, і лейтенант, глибоко зітхнувши, відчув себе краще. Але з’явився перший неспокій по взводі, крізь дзвін у вухах він услухався — ні, бою поблизу не було чути, колотнеча в просторі стихла, тільки десь — видно, в землянці — якийсь фриц повторював одне й те саме слово. Либонь, телефоніст викликав позивні. Климченко, відчувши силу, ще раз смикнув у німця руку, той спинився; тоді лейтенант, граючи жовнами на щоках і хапаючися за стіни, мов п’яний, рушив уперед. Німець щось сказав, засміявся задишкуватим сміхом простудженого, закашлявся і пішов ззаду.
Лейтенант зирнув в один бік, у другий — траншея вела в тил, рову й поля зі стерною, де вони наступали, звідси не було видно. Навколо було по-весняному привільно і просторо — чекаючи свого часу, хвилювався весняними соками ліс, витаючи з-під снігу, ось-ось ладна була ожити для своєї одвічної справи земля. Там-сям у струмках, розорах, на підліску марніли-дотавали, мов наждак, хрусткі на морозі латки снігу, гуляв над просторами вітер — сушив землю. На зміну безкінечно довгій холоднечі йшла весна, і лейтенант зрозумів: не для нього.
4
Його, втім, не стріляли, а вели і вели все глибше в тил, щодалі від своїх, від роти, і Климченко дедалі виразніше усвідомлював, що це шлях назавжди, що вороття вже йому не буде.
Траншея тим часом міліла й міліла, поки і зовсім не скінчилася в улоговині двома сходинками — вони вилізли і опинилися на стежинці крізь якийсь густуватий вільшаний хмизнячок.
Климченко, дуже страждаючи, намагався ощадніше дихати, — від глибоких подихів кололо в боку і погляд запливав туманом. Часом він уповільнював ходу, призупинявся, і тоді задній штовхав його дулом автомата або рукою, приговорюючи при цьому: «Пшьоль! Пшьоль!» Але злості в його голосі лейтенант не відчував, хоч це тепер і не мало значення. Другий, ні разу не озирнувшись, рівним кроком ішов попереду.
На стежинці їм стрілося чоловік шість солдат, — мабуть, зв’язківців. Обвішані шпульками з червоним кабелем, сумками, зброєю, вони насторожено сходили зі стежки перед офіцером і, минаючи полоненого, кожний з них уколов його затятим, злим позирком. Відійшовши, вони ще озиралися, але Климченко вже не відривав од землі очей. Усе, що було навколо, його не зачіпало.
Так вони дісталися дороги. Це було в широкому просторому рівчаку, поряд з містком через замерзлий струмок. На невеликій галявині між чагарників збоку дороги стояло кілька вкритих брезентом машин, недбало загнаних. Земля між ними була втоптана і рябіла від плям пального й мастила, побіч валялося декілька бочок, і солдат у комбінезоні, відставивши вбік руку, волік до машини важку каністру. Двоє інших нахиляли бочку, з якої лився у відро бензин. Передній конвоїр Климченка щось запитав у солдата з каністрою, той, ляпнувши по стегну рукою, коротко відповів, і вони попрямували вбік, де під згірком чорніли двері землянок.
Спершу Климченкові здалося, що тут штаб і, перш ніж розстріляти, йому вчинять допит. Але, огледівшись, він засумнівався в тій своїй думці. Землянок на обніжку було всього дві; ні телефонів, ні звичайної штабної метушні тут не спостерігалося. Перший німець відчинив пофарбовані під дуб — видно, десь зняті в будинку — двері з шибкою-віконцем у верхній фільонці і зайшов у землянку. Слідом, підштурхнутий конвоїром, уліз Климченко, і двері, скрипнувши, пристукнулися.
Він ступив на хисткі, нестругані дошки, в обличчя вдарило жаром натопленої залізної грубки, трошки смерділо димом. На застеленому ковдрою столі лежали папери, горів низенький стеариновий каганець, і якийсь моложавий офіцер у коротенькому, з розрізом, мундирчику, загойдавши вогник, кинувся до зайшлого і стукнув каблуками. Поки вони гомоніли про щось, Климченко, піддаючися відпружувалій силі тепла, огледівся. Ззаду крізь шибку в фільонці просякало слабеньке світло хмарного дня; спільно з вогником у каганці воно все ж освітлювало передню стіну, наскрізь заліплену безкінечним повтором одного й того ж плаката: широколиций червоноармієць з плоского котелка їв якусь бурду і придуркувато усміхався німцю в касці, що поляпував його по плечу з такою ж неприродно дерев’яною усмішкою на обличчі. Під плакатом десяток разів повторювався підпис російською та німецькою мовами. Плакат збентежив Климченка і остаточно переконав, що це не штаб. Але тоді що? Гестапо? Якийсь пропагандистський відділ?
Поки німець у мундирчику щось доповідав, довгий у шинелі, не знімаючи з рук чорних замшевих рукавичок, зняв лише кашкета, під яким виявилася поголена до лиску голова і, підійшовши до столу, перебрав папери. На двох аркушах трохи затримався позирком, але незабаром відклав їх своїми чорними пальцями і щось сказав. Той,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Круглянський міст», після закриття браузера.