Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

сягала ста відсотків. Кожного дня на кладовище під соснами відправлялися до десятка похоронних процесій. Спочатку вони завертали до однієї з двох церков – православної чи греко-католицької.

Коли хвороба звалила Теодора Засмужного, її пік вже минув і більше тисячі русинів упокоїлися на цвинтарі. За ним ніхто не збирався ходити і тим більше лікувати. Теодора просто поклали на дерев’яну підлогу, де ліжком була звідкись привезена солома; його оглянув лікар Могильницький, причому лише прицмокнув язиком. Цей жест міг означати лише одне: якщо вже захворів серед хворих тифом, то і хвороба може бути лише тифом.

Теодор залишився сам зі своїми думками. У нього вже не залишилося жодної надії вибратися звідси живим. Кругом лежали такі самі, як і він, нещасні. Оскільки перебували вони тут різний час, то й ступені хвороби у них були різні: одні безперервно марили, другі металися у гарячці, треті стогнали, а інші лежали нерухомо. Час від часу до них підходив лікар, мацав пульс. Частіше хворі виявлялися мертвими. Тоді санітари (також із в’язнів) виносили тіло з барака, а натомість клали нового хворого.

– І ти тут, друже? – почув Теодор слабкий голос поруч.

Повернув голову. У зарослому блідому, аж жовтому, худому обличчі він ледве впізнав такі знайомі риси Осипа Бучми. Було видно, що хвороба висмоктала з нього усі соки, і тепер поруч лежав лише обтягнутий жовтою шкірою скелет.

Осип Бучма помітив цей погляд Теодора і спробував усміхнутися.

– Ну, нічого, тепер вже недовго, – мовив він після паузи. – Скоро і мене ось так, як інших. Як там наші?

– Тримаються, – відповів Засмужний.

– І Богу дякувати. Може, їх промине наша доля.

Осип замовк, змучений розмовою. Теодор з жалем дивився на друга і розумів, що той уже не жилець. Знав Засмужний, що і його чекає те саме.

– Дорку! – знову озвався Бучма. – Я хочу тобі щось сказати. Перед смертю.

– Облиш, друже. Потім скажеш.

– А потім для мене вже не буде. Ти пам’ятаєш той день, коли повернувся з холодного конкуру?

– Це тоді, коли Семко замерз?

– Він не замерз, – почув відповідь.

– Тобто? – здивувався Засмужний.

– Це я його задушив, – просто сказав Бучма.

Захоплений зненацька Теодор не знав що відповісти.

– Ти… сам? – нарешті спромігся він вичавити з себе.

– Скажімо так, сам.

– Але навіщо?

– Просто несила було дивитися, як він над тобою знущається, – говорив Осип. – Та й від мене він мав своє отримати.

Було видно, що Бучма стомився від розмови. Осип на півслові замовк, втупився поглядом у стелю і лише по животі можна було зробити висновок, що хворий ще живий.

Вражений почутим, Теодор Засмужний залишився зі своїми думками. А вони були невеселими. Вони стосувалися навіть не розповіді вмираючого. Інше хвилювало його. Все йшло до того, що з цього барака він своїми ногами не вийде. Рідко кому це вдавалося. А так не хочеться помирати, коли тобі лише тридцять один рік і ти як слід навіть пожити не встиг! І десь там, за Карпатами, залишилися Палазя з сином, Юрко. Що з ними зараз? І що з ними буде, коли його не стане? І, зрештою, чи дізнаються вони, що з ним самим трапилося?

Стомлений, Теодор несподівано для себе заснув глибоким сном зовсім без сновидінь.

Розбудила його метушня праворуч. Повернув голову.

Двоє санітарів піднімали за ноги і руки бездиханне тіло Осипа Бучми.

Від безсилої образи Теодор Засмужний заплакав.

Перемишль

Іван Засмужний міг із впевненістю вказати точну дату, коли перестав беззавітно вірити у непогрішність і вселенську мудрість цісаря Франца Йосифа Першого. Але спочатку була звична на початку війни романтика, підсилена усвідомленням того, що саме ти воюєш за інтереси цісарсько-королівської корони. Це вона змушувала молодь вистоювати довгі черги, щоб записатися до війська; це вона гнала їх, уже одягнутих в однострої, в атаку, з якої можна було не повернутися; це вона водила рукою солдата, коли солдат писав листа додому. Військова романтика мало чим різнилася по обидві сторони фронту. Всюди, в усіх країнах, що зійшлися у смертельному герці по всій Європі, настрої молодих людей у ті часи були схожими.

Але дуже скоро романтику з’їли воші. Спочатку набундючені зарозумілі австро-угорські війська зіткнулися з більш підготовленою російською армією. Увесь пафос перших днів війни російські козаки просто втоптали в запилену землю.

Потім був відступ, здача Львова, знову відступ.

Полк, у якому воював Іван Засмужний, уникаючи великих сутичок, відступав північніше Львова. Нарешті командир полку полковник фон Ґрюнбугель вирішив, що відступати досить і наказав зайняти оборону. Із величезним здивуванням Іван Засмужний зрозумів, що окопи проляжуть дещо східніше Кам’янки Лісної, а самому йому доведеться копати майже навпроти власної оселі.

Село за спиною наче вимерло. Ніде не видно людей, затихла навіть худоба.

Звичайно, той факт, що позаду стоїть його власна хата, не сприяв продуктивній роботі Івана. Це, зрештою, помітив і його командир лейтенант Шульц.

– У чому річ, солдате? – запитав він. – Ви гадаєте, що росіяни чекатимуть, поки ви закінчите копати?

– Пробачте, пане лейтенанте, – виправдовувався Засмужний, – але там мій дім.

– Де? – не зрозумів лейтенант.

– Ось. – Іван кивнув головою на власну хату.

– Це? – здивувався офіцер.

Він подивився на два будинки, розташовані один біля одного.

– Так, пане лейтенанте, тут я живу.

– Хтось є?

– Жінка і троє дітей.

Лейтенант Шульц задумався.

– Солдате! Закінчите тут роботу, але добре закінчите, тоді дозволяю провідати рідних, – вирішив він і, побачивши щасливе обличчя Засмужного, повторив: – Добре закінчите!

Ще ніколи Іван Засмужний з таким завзяттям не копав шанці. На щастя, для інших солдатів офіцери не поставили його в приклад для наслідування – знали причину цього пориву до роботи.

Коли окоп був виритий і відповідав усім стандартам, Іван Засмужний розігнув спину і хотів було вже доповісти лейтенанту Шульцу про закінчення роботи, як пролунала команда «Приготуватись!». Усі здивовано подивилися спочатку на унтер-офіцерів, що заметушилися, забігали і заскочили в окопи, потім на схід.

З боку Любелі з’явилися ворожі солдати, що розтягнулися у довгий ланцюг.

Російська армія, нарешті, їх наздогнала.

– Не стріляти! – голосно наказав лейтенант Шульц, а унтер-офіцери в окопах продублювали його команду. – Нехай підійдуть ближче. Щоб напевне.

Шульц, проходячи мимо Засмужного, зупинився, поглянув на нього і сказав:

– Постарайтесь залишитися живим. Після бою дозволяю відвідати своїх.

– Дякую, пане лейтенанте, – розчулився Іван.

Напруга зростала. Нерви солдатів були на межі, вказівні пальці, здавалося, злилися воєдино з курками гвинтівок; ось-ось хтось не витримає й почнеться канонада.

Але ні, витримали. Усі солдати були або з призову і вже служили у тому-таки полку, або досі перебували на військовій службі,