Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

— …віддаючи життя за Пісню Єдину? — пробурмотіла крізь сон. І вже не могла зрозуміти зв’язку між цими всіма такими суперечливими образами.

А Чарівниця, яка начебто спала глибоким сном, пильно стежила за потоком її бурхливих думок і міркувала про те, куди ж цей потік потече.

У центрі колишнього Великого Королівства, у самому його серці, лежала Арджана — столиця країни. Кількасот років тому, коли ще її не підкорили дикі племена Урґха, це було одне з найпрекрасніших міст на землі. Численні сади, фонтани, чарівні невеличкі палаци й високі витончені кам’яниці, храми й просторі майдани, всі в квітах — життя буяло тут від світанку до пізньої ночі. З усіх усюд чотирма дорогами, що вели до Арджани, сюди щодня прибували люди: купці з Далеких Країв, гості з чужих, далеких держав і громадяни Великого Королівства, для яких проща до Арджани була щорічним обов’язком. А кожен прибулий відразу прямував до прекрасного Королівського Палацу, куди ніхто не забороняв заходити. Кожен міг поклонитися королеві, а часом, коли в Палаці було не дуже багато прибулих, потиснути йому руку й побалакати. Нічого дивного, Королівський Палац був у самому центрі міста, на величезному Палацовому майдані, який ніхто ніколи не охороняв. Усередину палацу можна було зайти через кілька десятків дверей, біля яких зрідка лишень стояли королівські стражники, та й то радше для краси.

Коли Загарбники підкорили Велике Королівство і вторглися до столиці, їхній володар, дикий і жорстокий Урґх (що назвав себе тоді Урґхом Першим, Тим, що Переміг), відразу вирішив зайняти Королівський Палац. Але вже перша ніч нагнала на нього страху. Лежачи у величезному ложі, він крутився з боку на бік, страждаючи від безсоння, і прислухався до кроків. Йому здавалось, що він чує їх тисячі. Тисячі кроків тисяч людей, що вривалися до Палацу через кілька десятків завжди відчинених дверей. Ясний, наповнений сонцем, чудовий Королівський Палац видався Урґхові найстрашнішим на світі місцем. Небезпечним місцем, яке не можна як слід устерегти. Бо ж надто багато воїнів мали би неустанно стояти на чатах біля кількох десятків постійно відчинених дверей, щоб Урґхові трохи полегшало. А воїни були потрібні для інших справ: треба було захопити решту країни, заволодіти кожним закутком, за винятком хіба що Пустелі. У Пустелі — про що знали у цілому світі, а не лише у Великому Королівстві, — нічого було захоплювати й грабувати. Там жив тільки самотній і вбогий Пустельник, що молився і лікував хворих. І йому, зрештою, було байдуже, чи він лікує мешканців Великого Королівства, прибульців із чужих країв, чи навіть диких солдатів Урґха Першого. Для Пустельника мали значення лише недуга й одужання, життя і смерть. І вони, лише вони, визначали всі відмінності між людьми.

Минали роки, й минали наступні покоління Урґхів-Загарбників, що правили країною, а Пустельник далі жив. І лише Зорі могли би відповісти на питання, чи то був завжди той самий Пустельник, а чи після смерті одного з’являвся наступний. Однак Зірок про це ніхто не питав. Важливо було лише те, що Пустельник жив, і можна було за потреби звернутися до нього.

…отож Загарбники не потикалися у Пустелю, щоб її захопити, бо ж усі воїни потрібні були Урґхові, аби тримати завойовану країну у покорі, грабувати й пильнувати, щоб ніхто з рабів не збунтувався. Тому ніяк не можна було, щоб зо три сотні вояків стояли ще й на сторожі кількох десятків дверей до Королівського Палацу. Так що Урґх Перший з великою полегшею довідався, що в Арджані, а точніше, на самій її околиці, є ще один невеличкий замок-фортеця. Збудували його свого часу для королівських дітей з роду Люілів. Тут мешкали разом зі своїми вчителями сини й дочки нових поколінь королів, ведучи працьовите життя учнів і заразом — коли йшлося про хлопців — життя лицарів. Королівни також опановували науку володіння зброєю, але передовсім пізнавали таємниці знання з книг, мистецтво ткацтва і лікування, вчились жити у гармонії з природою. А ще навчались співу, танців та придворних манер. Те, що замок був трохи віддалений від серця столиці та від Палацу, не ускладнювало королівським дітям спілкування з батьками і водночас ізолювало їх від надто бурхливого життя в Арджані. Тут, у Замку, у них було досить часу, аби вдосконалювати свої здібності — бо ж кожен з них міг колись стати королем.

Проте Урґх цінував цей замок зовсім за інше. Дві його стіни спирались на високі боки скель, яких не треба було охороняти, бо напасти звідти було неможливо. А дві інші стіни стояли за височенним муром. Вхід був лише один — через браму, до якої до того ж вів розвідний міст. Досить було поставити всього кілька вартових — і новий володар Імперії міг почуватися безпечно.

Через понад сімсот сімдесят років рабства прекрасна колись Арджана мала дуже дивний вигляд. Коли Урґх залишив Королівський Палац, перебравшись до Замку, зі столиці забралась також ціла ватага його лицарів, що перед тим розграбували там все цінне майно. Ніхто з нових правителів про місто не дбав. У Палаці тепер жили приблудні коти, щурі й змії. Дуже швидко Арджану покинули також її мешканці, що не хотіли жити надто близько до жорстоких правителів. Вони перебирались у села й містечка — аби тільки подалі від грізних переслідувачів. Спустошені малі й більші палаци та кам’яниці поволі почали руйнуватись. Водночас столицю помалу, але невблаганно, почали поглинати Нетрі. Рідкісні види екзотичних дерев і рослин, які свого часу завозили сюди королі й засаджували ними чудовий Палацовий Парк, тепер розрослися так, що потихеньку захопили кожен клаптик землі, кожну шпаринку у плитах на хіднику. І нарешті за кілька сотень років Нетрі перемогли раз і назавжди. І ось тоді Арджана стала предивним місцем — переплетінням руїн та зелені, що заполонила колишню столицю. Подекуди зелень творила такий густий живопліт, що людська нога не могла би переступити