Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

просив єзуїта розписувати йому переваги християнства, але той говорив багато й нудно, лякаючи жахами пекла, до яких Леві, як юдей, залишився байдужий. Іґнатій Несвіцький дійшов уже до критичних пасажів, викладених через кілька років його колегою, священиком Галятовським у трактаті «Alkoran Magometów, nauka eretika…», коли турок перервав його:

— Отче, — сказав Леві, — я не маленький, я все це вже встиг напам’ять вивчити. Давайте перейдемо до справи.

І гіпнотично, немов удав на кролика, глянув єзуїтові в очі. Несвіцький сторопів, але оскільки перебував уже під впливом Леві, то нічого не міг вдіяти, лишень стояв, склавши руки, що вже готувалися благословляти неофіта.

— Я приведу сюди до вас, просто до колегії Менделя Коена, — твердо й жорстко заявив Леві. — Живого, не заподіявши хлопчині жодної урази, а ви спокійно його похрестите. Ви ж цього хочете, хіба ні?

Патер мовчав.

— Не заперечуйте, ви про це день і ніч думаєте. Приведу, передам з рук в руки, усе добровільно. За це ви відпустите Маріцу й передасте мені ключ від книгозбірні Нехемії Коена. Тільки не кажіть, святий отче, буцімто ви не знаєте про Маріцу й ключ.

Несвіцький заціпенів. Міг тільки видобути з горла кволий стогін, в якому, якщо прислухатись, можна було розчути слово «гарантії».

— Ґарантії? — перепитав Леві, чухаючи тюрбан. — Підпишемо угоду.

— Кров'ю? — Несвіцький спитав його про це так, ніби кожного дня пускав кров з пальця й укладав угоди з князем пітьми.

— Ні, що ви! Поставте підпис і печатку колегії єзуїтів ось тут, — і Леві простягнув Несвіцькому аркуш паперу із текстом, написаним латиною, який приготував заздалегідь. — Я, такий-то, зобов’язуюсь виконати умови, зазначені нижче…

— Собако магометанська! — заверещав єзуїт й націлився на Леві патерицею зі свинцевим верхом.

Той вивернувся й закричав, тікаючи:

— Тоді здобувайте собі самі Менделя Коена! Радше з неба на ратушу попадають індійські слони, аніж ви охрестите сина Коена! Чекайте три тисячі років, патере!

Обличчя в Несвіцького перемінилось.

— Зажди, — мовив він несподівано лагідно. — Підійди ближче. Я підпишу. Мені потрібний Мендель Коен. Тільки все між нами, мовчок!

Леві просвітлів.

— Кажу ж — між нами, ніхто не знатиме. Ось тут підпис і печатка. І дату, про дату не забудьте!

Він схопив аркуш угоди й вибіг з колегії єзуїтів. У Львові знову світило сонце. Як йому роздобути Менделя Коена, Леві не знав.

— Авантурник! — стукнув він себе по лобі, й тут же додав: — Нічого, спробую.

15. Спроба Шабтая Цві вселитися дібуком в чуже тіло

7 липня 2000 року, в той самий день, на який був призначений кінець світу, що так і не відбувся, вісімнадцятирічний Мирослав Сунько із західноукраїнського містечка Стрий, разом з однокласником Альбертом (Аліком) Штанкевичем вирушив покататися на велосипеді на околиці. Маршрут вони вибрали нескладний: по об’їзній дорозі з міста і далі в бік хуторів, лісу й закинутого єврейського цвинтаря.

Ніщо не віщувало нещастя. Дикторка по радіо обіцяла теплий, трохи вітряний літній день, ближче до вечора ймовірно зливу, тому Мирослав прихопив з собою темно-синю куртку-плащівку з каптуром, а Алік взяв про всяк випадок парасолю. І куртку, і парасолю пізніше знайдуть на різних ділянках цвинтаря, далеко від поспіхом кинутих велосипедів. Приблизно о третій пополудні Мирослав Сунько вийшов з дому, тримаючи велосипед за кермо, як корову за роги, й поїхав. Алік Штанкевич приєднався до нього вже на виїзді зі Стрия: свій ровер він тримав у братовому ґаражі, на околиці міста. Погода стояла чудова, легенький вітерець приємно обдмухував хлопців, машин на трасі було мало, і вони швидко набрали швидкість. Маленькі сірі хмаринки, схожі на ковтуни овечої вовни, самітно тулились в далекому куточку неба, не заважаючи сонцю.

Але, коли Мирослав з Аліком вже від’їхали від Стрия на доволі велику відстань, все раптом перемінилось. За лічені секунди налетіли темні грозові хмари, затуливши небо, повіяв сильний, ледь не ураганний вітер, зірвавши з голови Мирослава нову бейсболку, а в Аліка відірвавши з керма велосипеда брелок. Придорожна пилюка засипала очі. Починалась сильна гроза, десь вдалині загрозливо гуркотіло. Поривом вітру Мирослава скинуло з велосипеда, але, падаючи, він не злякався, і простягнув товаришеві руку. Аліка також трохи не відкинуло вбік, тоді Мирославові вдалося вхопити його за край сорочки і відтягнути від дороги.

Там, в болотистій улоговині, розташувався старовинний, завжди безлюдний єврейський цвинтар. Огорожа в нього була зруйнована, частина високих кам’яних плит впала на ще старіші, але хлопці не мали вибору. Або змокнути й дістати по голові зламаною гіллякою, або сховатися, перечікуючи бурю. Мирослав з Аліком знайшли прихисток між поваленими надгробками. Лежати на них виявилось не надто весело: в живіт впинались випуклі зображення левів, стеблин і загадкових літер, одежу бруднили жаб’ячий слиз і частинки розкришеного похмурого моху. Пахло вогкістю й струхлявілим деревом. Але гроза була несамовита, вода спадала стіною, неподалік били блискавки, поціляючи в дерева чи встромляючись у землю поряд з могилами. Йти було небезпечно.

Виявилось, що небезпечно й залишатися. Зненацька Мирослава осяяло яскраве, не сонячне, а електричне світло — у його серце, розколовши навпіл кам'яну плиту, вдарила блискавка, і він знепритомнів. Алік майже не постраждав,