Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

мені це безкоштовно було тримати тебе в Черкасах, щоб все хоч трохи забулося… А тепер сиди тут і доглядай господарство! Дивись, лишаєшся ти! Списом вправляйся. Витягни опудало і вправляйся у стрільбі з куші… Та не кривись, що зброя не лицарська! Ти от подумай: чи могло б тобі наснитись навіть, щоб змагатись із тим божевільним Сергієм? Де тобі, ледащу, такий лук нап’ясти і так влучно бити? А з кушею ти чогось вартий… Кухарчука до списа не викликай. Тут ти сильніший і можеш його поранити. А він мені біля печі потрібен! Вправляйся до десятого поту! Так, щоб і руку вже не міг звести! Рубай мечем дошки, вправляйся із лялькою. Шаблю ще спробуй. Добре б’єшся з простолюддям в шинках? А от якби хто з них був навчений кулачного бою, то ти б проти нього й двох хвилин не вистояв! Ти тільки подивись, до якої ганьби ти дійшов! Скільки разів, скільки разів я проти тебе ставив цього схизматика, хлопчака ще, зрештою! Кухаря, кухаря, ти зрозумій! Ти жодного разу не зміг його дістати! А якщо все поступово — дай то Боже! — забудеться? І, може, мені вдасться тебе до Вільна чи — о Боже, зглянься на нас! — до Кракова, то скажи мені, — як, як ти зможеш захищати честь нашого герба на ристалищі?! Ти подумав про це? Я — лицар. Мене посвятив у лицарі сам король Ягайло!!! Мені було пожалувано перед Грюнвальдом звання барона! Я єдиний барон на цій розкішній та заблудлій землі! А син моєї кузини ні шляхетно себе поводити не може, ні на благороднім мистецтві ратнім не старається!.. Ганьба! Попереджаю. Якщо не отямишся — жодного шеляга не відпишу тобі в заповіт! І матері твоїй не допоможу закладену землю викупити!.. Оце тобі завдання даю — дозирай за господарством та вправляйся зі зброєю! Повернусь — перевірю! І дивись мені — щоб ніякого неробства не було! Та не покаліч кухаря! Кухар мені так само потрібен, як добрий кінь! Щоб ніяких твоїх друзів тут не було. Сусанна мені віддана, але я не хочу молоду жінку зайвий раз піддавати спокусі! Якщо раптом я затримаюсь, то надішлю когось із хлопців…

І небіж, який завжди сперечався зі своїм дядьком або оправдувався, слухав його цього разу уважно і шанобливо. Дядько був після бесіди переконаний, що небіж зрештою взявся за розум і з нього будуть люди. Коли ще Климентас був підлітком і дядько Симас робив йому напучування, то він його слухав для годиться, весь час по-дурному всміхаючись. Коли виріс, та налився силою, і спробував її у кількох кулачних бійках, і вийшов з них переможцем, то вже нахабно дивився на дядька з-під лоба і на все відповідав: «То ви, а то я…» Цього разу дядько Симас прикликав його до себе ще минулого дня. І Климентас цілий день просидів, чекаючи дядька. Так передали Симасу його вірні слуги. Сидів у світлиці, переглядав один з дядькових скарбів — збірку старовинних книг. Дядько їх не читав. Але любив і сам переглядати, і гостям показувати. Був Климентас, кажуть, дуже чемний і нікуди свого носа не встромляв, не зирив на ключницю. Симасу доказали про це всі окремо. І татарочка Роуза, і молодиця, і воротар, і кучерявий, чорновидий вояк, і довготелесий Йонас. Тільки один не доносив ні на кого — це кухар Тимко. Йонас, його предалекий бідний родич, натякнув, що треба було б кухаря зробити вивідувачем, бо він по місту скрізь ходить, і на торжищах, і біля рибалок, і в шинках, і коло млинів, аби він розповідав, де що чути, де що говориться.

— Йонасе, мій дорогий брате! Не треба мені його мати у вивідувачах. Найкраще, якщо він у мене буде добрим кухарем. Якщо ж він буде добрим соглядатаєм, а поганим кухарем — будете ви у мене або голодні, або кишками мучитись. А так від того часу, як він у мене, в кого хоч раз відрижка була?

Йонас на те тільки розвів руками.

— Отож-бо воно, мій шановний родичу! Кожному своє. З мене досить того, що ти все мені розповідаєш. Я вас усіх люблю і ніколи не дам скривдити.

Про те, що йому розповідають і татарочка, і вдовиця, і ще цей чорновидий вояк із розтовченим носом, Лицар не говорив. Навіть по-чорному п’яний не прохопився. «Нехай кожен думає, що тільки він один служить і доносить!» Тому знав усе про всіх.

Йому Йонас ще сказав:

— Вельмишановний брате Симасе! Взяв би з собою на лови й Тимка.

— Милий мій брате! Ти зовсім проста людина. Розумієш — усі побачать, який він добрий кухар. І переманять від мене за більшу платню.

— Вельмишановний любий брате! Ти скрізь у всьому голова! Вибачай, що я тобі даю поради…

— Нічого, нічого! Ти ж це мені радив з доброю душею!

Першого дня Климентас поставив біля стайні боввана і почав у нього метати стріли з лука, потім трощив його болтами з куші. Рубав шаблею лозу, колов лози довгим списом, поки йому це не набридло. І тоді він покликав Тимка з кухні. Наказав узяти найкращий меч і оборонятися. Тимко оборонявся справжнім мечем, а Климентас наскакував на нього з таким самим бойовим мечем. Тимко від страху зблід, піт зачурів з його чола, рясно бризкаючи на сорочку. Від скреготу, від ударів дзвінких клинків всередині у Тимка все стискалося. Він напружився з усіх сил. Будь-що відбити, відхилити удар, який йому призначався. Він не знав про Лицарів наказ Климентасу не калічити Тимка. Але те, що він дав йому вигострений меч і собі взяв такий самий, було для Тимка свідченням, що цей вовкулака хоче з ним розправитись.

Лицар проти цього, певно, нічого не матиме. Тимко, тремтячи від напруги, хвилювання, від страху бути порубаним, відбивав удари з такою силою і швидкістю, що й не помітив,