Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

— Печінки у мене здорові. У нашому роду ніколи ніхто не хворів на гертику[68]. Коли найбільше бережешся, то найскоріше захворієш.

Нейман з першого разу переконався, що перед Іваном простилалася велика і заманлива дорога майбутнього. А в таку дорогу треба підготувати надійний запас найголовнішого — спортивних знань, навичок. З ними він не пропаде. Вони ніколи не стануть йому зайвим тягарем. І тому якнайретельніше готував його у цю путь.

— Молодий колего, — звернувся до Івана, коли зайшли в робочий кабінет: — Мене цікавить одне: вам родич добру квартиру дає?

«Може, надумав пересилити мене звідти? — мелькнуло в голові. — Гей, ні, нікуди не піду, доки не виженуть!»

— Царство, а не квартира! — відповів твердо.

— То, прошу, дуже важливо для вас.

«Гей, неборе професоре, якби ви знали, яка ото квартира! Та такої по всіх Чехах не знайшов би!».

— Обід також там маєте?

— Усе там маю, — сказав Іван та одразу почервонів, бо повів неправду. Обід? Півкіло ковбасок-сосисок та дві булочки-хали. Інколи й поливка-суп. Та так по-панськи ніколи не їв дома. Айбо чому пана Неймана то цікавить?

— Я б хотів запропонувати вам свою кухню-стравування, — шепнув професор. — То для вас має велике значення. А щоб ви мали право так харчуватися, як я хочу, на перший раз. — Нейман встав з-за столу, вибрав із зв’язки потрібний ключ, відкрив залізну скриню, — на перший раз маєте…, — поклав перед ним книжечку, поперев’язувану червоно-синіми стрічками. Іван лише глипнув на неї, бо позирав на Неймана, аби зрозуміти, що той говорив. — На перший раз маєте тисячу крон.

«Тисячу крон? За що? Що він — хоче мене купити? Чи продати комусь? Гей, ні, пане професоре, так ся не бавимо! Я ще на себе зароблю».

— За що ви даєте мені таку суму? — насторожено запитав.

— Не за що, а вам даю, доки будете мати свої, — схитрував професор, бо помітив, що Іван знітився.

— Та я не можу від вас брати стілько грошей, — лагідно мовив, аби не розгнівити Неймана. — Дякую вам, пане професоре, за таку доброту, айбо я ще гроші маю.

— Ви мене образите на все життя! — силкувався голосніше виказати це, і тому аж очі в нього заблищали сердитими скельцями на пенсне.

«Вже одного пана нагнівив у Празі. Айбо того Прохазку я би не шкодував і в пеклі, корінець би ’му висох! З Нейманом би такого не зробив…»

— Раз вам дякую, пане професоре, — насилу видавив Іван, беручи від Неймана пачку грошей. Недбало засунув їх у широку кишеню, наче це були якісь пусті папірці, акуратно складені у книжку.

— Виплатите вашому родичу за квартиру. Родич є родичем. А поки що з неба хліб не падає задарній. Деяку суму можете татінкові послати… Та що я говорю? Робіть взагалі, що хочете. Вам уже не п’ять років. На вокзал вам не раджу ходити. Це буде ускладнювати вашу підготовку. Домовилися?

— Договорилися, пане професоре, — та в думці була інша відповідь. «Залишитися без роботи? Ой ні, того не буде. Постійну службу не можна залишати. Договір укладений. І платня по тому страйкові збільшилася. Таки добилися люди свого. Декого, правда, оштрафували за підбурення, айбо ото уладиться. Аби лише не били. Добре, що Горінека залишили на службі. Та й Порубка грошима виплатив за покуту…».

— Завтра починається осінь. Це за календарем. Тому тренуватися починаємо на дві години пізніше. Тепер уже, думаю, не запізнитеся. Ну, з Богом! Я ще й сам маю йти на роботу…

Свадеба вже був дома. Чекав на свого квартиранта і навіть не вечеряв досі. Сидів за столом, читав газету з олівцем у руках, підчеркував щось у колонках. Іван уже знав, що це мала бути якась дуже важлива стаття, коли Ян так старанно вивчає її. Од світла худощаве обличчя робилося ще вужчим, а ніс — довшим.

Іван мовчки скинув плащ, повісив у коридорі, а сам тихо зайшов у їдальню, аби не перешкодити Свадебі. Та не міг він так зайти, щоб не почув Ян. Той уже звик до його кроків, почув Івана ще знадвору.

— Ну, ну, як там твій університет? — усміхнувся Ян. — Тяжко?

— Забава ото все, Яне. Я й досі не знаю, за що він мені ще й платню дає.

— Аби мав з чого жити. То не Прохазка. До речі, сьогодні видав нам платню. На п’ять-сім процентів кожний має більше. То вже досить добра надвишка. Пани почали переконуватися, що громада — то величезний обух, який у будь-який момент може впасти їм на голови. Революції страшенно бояться. Тому йдуть робітникам на всякі уступки. Аби не бунтувалися. Аби не відібрали від них фабрики та заводи, як у Росії. З ворогами панькатися не можна.

«Га, він не панькається. Айбо не всі так розуміють, як Свадеба, що треба зробити, аби всім було добре. Чому тоді роблять на панів? Чому тоді панькаються з ними? Хіба ото справедливо? Та й сам Ян несправедливий. Чи, може, я помиляюся? От, приміром, живемо під однією стріхою. Зарібок у нього мізерний, то я вижу. Айбо чому не хоче від мене поміч? Я ж йому не родич. Ну, на перший раз прийняв мене до себе, коли я був у скруті. Каже: «Безробітникам треба допомагати в біді». Та я вже тепер маю роботу. Думаю, із своїми руками не піду по жебрах. Хоч би дітей привіз від старих. Гей, тоді би я знав, як відплатитися. Накупував би їм усього, приодягнув. А так уже і сам не знаю, як до нього підібрати