Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

Анжеліна засміялася, то був чемний сміх, від якого її обличчя стало ще сумнішим. То був удячний і водночас сповнений докорів сміх, віддане, болісне й гідне сяєво, яке видніє на обличчі слабкого, що піддається.

Невдовзі Анжеліна поступилася вже в усьому. Невдовзі вже готувалася до від’їзду з певною рішучістю, властивою і тим, хто остаточно здався, і сильним натурам. Вирішили, що в січні вони візьмуть шлюб і через місяць від’їдуть. Отже, до того від’їзду були ще довгі тижні. Проте Анжеліні здавалося, ніби поривний намір Вокурки руйнує закони часу. Боячись знову втратити рішучість, вона думала, що вже не можна гаяти жодного дня.

Анжеліна думала, що вона лишить синові, бо була певна, що вже ніколи не побачить його знову. Розп’яття, привезене з батьківщини, хусточка, вкрадена внаслідок дурної любові до імператора: обидві речі вона могла подарувати малому Паскалеві. Вона точно уявила собі, що хоче сказати йому. То були незначні, але для неї, для матері, важливі речі, і вона віддасть їх синові, щоб він завжди думав про неї. Про неї, а також про імператора.

Анжеліна дістала з валізи хусточку, зняла розп’яття, яке була повісила над ліжком Вокурки, й пішла в казарму.

Вокурка пішов разом із нею. Він пошив пару чобіт для сина Анжеліни, — міцні, добрі чоботи, як і годиться барабанщику.

Знайшли малого й пішли з ним до їдальні. Він дозволив матері обняти себе, Вокурці — потиснути йому руку, взяв подарунки, зрадів хусточці й чоботям, а про розп’яття сказав:

— Воно мені не потрібне. В нашому полку в таких речах немає потреби! — Віддав його матері й додав: — Думаю, воно потрібне тобі!

Тієї миті малий заговорив роздратованим голосом свого батька, вахмістра Состена. В їдальні було повно галасливих солдатів. За буфетом на стіні, понад поличками з різнобарвними пляшками висів імператорський орел, прикритий прозорою вуаллю, а над ним — надміру великий і виразний портрет короля, що повернувся на трон. Його добродушне і байдуже обличчя, обвислі жирні щоки і напівзаплющені очі видавалися ще дальшими і туманнішими, ніж завуальований орел із лискучої латуні. Здавалося, ніби портрет короля сам укрився вуаллю, а вуаль над імператорським орлом була тільки летким туманом.

Навколо на всіх столах солдати, тверезі й напідпитку, розмовляли про імператора; сп’янілі навіть вигукували від часу до часу: «Хай живе імператор!» Малий Паскаль розгорнув перед собою хусточку і сказав удавано низьким голосом:

— Усі кажуть, що імператор повернеться! Нам наплювати на Бурбонів! — і показав своїм малим пальцем на портрет короля на стіні.

— Він не повернеться, — запевнив швець Вокурка. — Я хотів тобі ось що сказати: якщо хочеш, можеш піти з нами, з матір’ю і зі мною, на мою батьківщину.

— Навіщо? — запитав малий. — Імператор скоро повернеться. Це кажуть усі!

Анжеліна мовчала. Слухала, як солдати навколо розмовляють про імператора. Імператор не був мертвий і забутий, він жив у серцях солдатів, які щодня чекали його. Тільки вона вже не чекала його, тільки вона могла вже не чекати його.

Анжеліна помітила, що їй і Вокурка, і син стають чужими, тільки-но вона думає про імператора. Так, її син тільки тому видавався їй рідним, бо з любов’ю говорив про імператора. Боячись, що може виявити свою збентеженість і зректися своєї постанови йти за Вокуркою, вона сказала:

— Ходімо!

Підвелася, поцілувала сина в щоки, чоло й руде волосся і обернулася, щоб іти, перше ніж Вокурка встиг підвестися.

По дорозі він, трохи переляканий, невпевнений і кволий, розмовляв з Анжеліною. Казав, що солдати дурять себе, вони не знають світу великої політики і тому вважають, що імператор повинен повернутися. Але, навіть якщо припустити, що солдати мають слушність і імператор повернеться, це все не повинно їм обом, Анжеліні й шевцю Вокурці, заважати почати нове життя в далекій країні, чимдалі від заворушень, що їх спричинили великі в цьому світі, хоча страждають тільки дрібні.

— Так-так, — погоджувалась Анжеліна, але вже не вірила цим словам.

Удома вони побачили мешканців: дрібного ремісника, візника і лакея, що стояли перед дверима. Сталося щось незвичайне, і Ебам Поччі, а з нею й Вероніка Казимир повернулися. Проте обидві нічого не розповідали, тільки спитали про Анжеліну і врочисто заявили, мовляв, повернулися, бо «починається зовсім нова доба».

Вероніка Казимир анітрохи не змінилася, так само й Ебам Поччі. Ніхто не наважувався запитати, де обидві жінки перебували так довго. Лише бачили, що обох жінок можна впізнати з першого погляду і вони повернулися додому без ніяких змін: Ебам Поччі зі своєю незмінною, кістлявою, страхітливою худезністю, яка все-таки випромінювала довіру, і мадемуазель Казимир з усією своєю незмарнілою, круглою і все-таки проворною огрядністю.

— Нікуди ви не підете, — мовила Вероніка шевцю Вокурці. — Ви втратите всяке право на пенсію, якщо підете, а імператор повернеться. Як правда, що мене звуть Вероніка Казимир, так правда й те, і про це ще знає цілий світ, що я пророчила імператорові битви, перемоги і поразки. А тепер я бачу, що він скоро повернеться, і тут уже нічого не зміниться.

Вероніка Казимир казала це все аж ніяк не легковажно. Вона дала ще й доказ. Дала доказ у присутності всіх мешканців дому, сусідів з кварталу, яких запросили або які самі нагодилися, а також багатьох чужих людей, які замислено, з вірою і радісною надією зібралися в кімнаті шевця, ба навіть у вестибюлі, дехто мусив чекати й на вулиці. Дала доказ завдяки неспростовним картам. Щовечора повторювала:

— Імператор готує свій від’їзд. Його супроводять тисяча