Сергій Батурін - Вакансія для диктатора

був — весь край з’їхався, в закритій труні ховали, звісно. За труною тільки Юра і йшов, а батькові не дозволили, сказали — не можна лице показувати. Ми якраз на другому курсі вчилися, вже зустрічалися. Я тоді весь час біля Юри була. Брата він дуже любив, пам’ятаю, як плакав... А за кілька днів по тому весь бізнес Олега якимось дивним чином перейшов до нових власників, а його сім’я поспіхом емігрувала за кордон... Та ви, якщо хочете про цю історію щось взнати, сходіть до крайової бібліотеки, газети тогочасні почитайте — там все написано, тоді ще журналістам роти не затикали...

— А Юрій?

— А що — Юрій? — здивувалася вона. — Вчився далі, потім служити до війська пішов.

— А на владу образи не затаїв? Адже, якби не дії влади, його життя могло зараз разюче відрізнятися від того, що було направду.

— На кого саме?

— Наприклад: на президента, на того-таки губернатора.

— Мені звідки знати? — знизала плечима Ольга. — При мені ніколи нічого такого не говорив. Та й то: він у місцевому підрозділі служби федеральної охорони служив, а тут вона губернатора, в основному, охороняє... Мабуть, не працював би там, якби зло таїв.

— А може, навпаки, слушного моменту очікував, — задумливо проговорив слідчий.

— Якщо такого, як оце вчора на заводі, щоби всадити обойму в кривдника, то їх у нього за останні кілька років сотні були, — посміхнулася Ольга. Вона вже помітила, що цей Удодов не повторює запитань, що їх ставив полковник Ванін. Це означало тільки одне: їхні дії корелюються. Та дарма: вона не могла більше нічого розповісти по суті. Мабуть, те саме зрозумів і відвідувач. Він спитав ще про якісь дрібниці, потім подякував за розмову та й пішов.

Міркуючи, що в минулому сім’ї Кондрашових варто покопатися, слідчий Андрій Удодов сів до свого автомобіля й попрямував до Верхоярська. Та почати він вирішив не з бібліотеки й старих пропилених підшивок газет, як радила Ольга; це нікуди не подінеться, це можна, до речі, й кому-небудь доручити. Спершу слід поговорити з людьми, котрі працювали з покійним Олегом Кондрашовим в концерні «Єрмак» і пам’ятали ту історію. Зрештою, п’ятнадцять років — не такий довгий термін, щоб не знайшлося очевидців. Хай він був бос, молодий бізнесмен, що сам себе зробив і щиро вважав, що впіймав Бога за бороду, але був же він людиною: з кимось приятелював, комусь симпатизував, когось недолюблював і терпів лише за професійні якості. Крім того, часто-густо найпікантніші подробиці про керівництво знає обслуга: прибиральниці, охорона, водій, секретарка.

Зранку слідчий Удодов завітав до відділу кадрів концерну, і вже за годину йому надали комп’ютерну вибірку всіх працівників, котрі були в штаті півтора десятиліття тому. Він попідкреслював прізвища двома маркерами: рожевим — опитати в першу чергу, жовтим — в другу, за потреби, якщо перші нічого цікавого не скажуть. Деяких взагалі залишив без уваги: видалося малоймовірним, щоби, скажімо, водій-експедитор відділу реалізації готової продукції щось знав про братів Кондрашових аж надто корисне для слідства.

Виявилася цікава деталь: з найближчого оточення Олега на фірмі залишився лише колишній головний інженер, та й той тепер очолював філію у Владикавказі. Опитувані люди згадували період Олегового керівництва фірмою як золоті часи, про його смерть говорили неохоче, з недомовок та натяків, з необережних слів тих, хто втрапив до психологічних пасток, що вміло розставляв Удодов, вимальовувалася некрасива картина: обкладений з усіх боків новим губернатором талановитий підприємець виявився непоступливим і одного дня був підірваний на міні у власному авто. З’ясувалася й така цікава деталь: в концерні працювали нові люди, з ближнього кола Олега не залишилося майже нікого. «Це, власне, зрозуміло: не стало лідера, розбіглася й команда», — второпав тямовитий слідчий, але знов повернувся до відділу кадрів і про всяк випадок витребував новий список: заступники, головний бухгалтер, секретарка й служба безпеки станом на день загибелі президента компанії. Цей реєстр він дав у комп’ютерний центр обласного УВС з проханням якомога швидше з’ясувати сьогоднішнє місце проживання цих людей. Програмісти не забарилися, але відповіддю вкрай здивували Удодова: виявилося, що більшість фігурантів переїхали до міста Домськ. Тільки секретарка колишнього шефа, Вікторія Розанова, котру дехто згадував як вірного цербера Олега Карташова, мешкала неподалік від столиці, в невеличкому місті Калашисі.

3.

— А де кільце, за яке смикати? — спитав Погодін, надягнувши на себе систему з ранцем й усвідомивши, що тип парашуту відрізняється як від тих, з котрими він мав справу в молодості, так і від тих, котрими довелося користуватися не так давно, демонструючи народу свою мужність.

— Ні за що смикати не треба: витяжний фал сам витягне й розкриє парашут, — завірив його Пущин. — А от якщо, не приведи Господи, він не розкриється, тоді вам треба негайно зняти запобіжник, відчепити основний купол, і лише після цього, не раніше, смикнути за кільце запасного. Бо інакше основний та запасний переплутаються, а це — кранти, труба й хана! Знижатися треба лицем на вітер, інакше ноги переламаєте. Зрозуміло? Контакти моєї людини у кожного з вас є.

Мірно і впевнено гуділи двигуни, автопілот тримав курс, літак неупинно наближався до столиці на помірній — для зручності десантування — швидкості.

— З огляду на те, що вже ніч, я викидаю вас над полем, щоб не сталося, як у поганому кіно про диверсантів: стрибає група, й один обов’язково має зависнути на