Камілла Лекберг - Крижана принцеса

Вона відчула, що їй вдалося трохи його заспокоїти, і одразу ж кинула слухавку. Вера накинула на себе пальто й вистрибнула з дверей, навіть не зачинивши їх.

Вона пробігла повз стоянку за старою станцією таксі та попрямувала найкоротшим шляхом за входом до складу супермаркету. Однак уже невдовзі змушена була сповільнити кроки. Приблизно за десять хвилин вона дісталася до будинку, у якому винаймав квартиру Андерс.

Вона підійшла й побачила, як два поліцейські застібають йому на зап’ястках наручники. Вона воліла закричати, але втрималася, коли побачила, як із вікон зацікавлено спостерігають усі сусіди. Вона не хотіла запрошувати їх на це видовище, свідками якого вони вже були. Гордість була єдиним, що в неї залишилося. Вера ненавиділа плітки, які, немов липка жувальна гумка, прилипли до неї та Андерса. У містечку всі давно перешіптувалися про них, а тепер плітки неодмінно наберуть нечуваних обертів. Вона знала достеменно, що вони казали: «Бідна Вера! Спочатку потонув її чоловік, а потім син став затятим п’яницею. А вона ж така чудова людина». Еге ж, Вера не раз чула ці слова й знала, що сама має докласти чималих зусиль, аби не завдати збитків. Вона має лише не нашкодити. Інакше все розпадеться, як картковий будиночок. Вера повернулася до найближчого поліцейського — маленької серйозної білявої жінки, якій, як їй здалося, не личила така сувора поліцейська уніформа. Вера досі не звикла до сьогоднішніх правил, за якими жінки могли працювати де завгодно.

— Я мати Андерса Нільссона. Що трапилося? Куди ви його забираєте?

— На жаль, я не маю права надавати жодної інформації. Зверніться до поліцейської дільниці в Танумсгеде. Він перебуватиме там. А зараз ми його заарештовуємо.

Кожне почуте слово краяло її серце. Вера зрозуміла, що цього разу справа була не в тому, що Андерс, п’яний як квач, із кимось побився. Поліцейські автомобілі один за одним почали від’їжджати. В останньому з них вона побачила Андерса, який сидів між двома поліцейськими. Він обернувся й дивився на матір, допоки вони не зникли з поля зору.

Патрик дивився, як автомобіль з Андерсом Нільссоном прямував до Танумсгеде. Йому здавалося, що такий великий поліцейський наряд — це занадто, однак Мельберґ прагнув спектаклю. І йому це вдалося. До затримання він навіть залучив додаткові ресурси з Уддевалли. На думку Патрика, із шести присутніх людей принаймні четверо приїхали дарма.

Одна жінка досі стояла біля будинку й дивилася, як від’їжджає останній автомобіль.

— Мати злодія, — сказала Лена Валтін із поліцейської дільниці в Уддеваллі. Вона залишилася, аби разом із Патриком здійснити обшук у квартирі Андерса Нільссона.

— Ти маєш добре знати, Лено, він не «злодій», поки його вину не доведуть і не винесуть вирок. А до цього він так само невинний, як і ми всі.

— Та до біса його. Б’юся об заклад і ставлю свою річну зарплату на те, що він винний.

— Що ж, якщо ти так упевнена, то могла б поставити щось більше, аніж таку нікчемну суму.

— Як смішно. Жартувати з поліцейським про зарплату — жорсткий гумор.

Патрику нічого не залишалося, як погодитися.

— Так, нам тут уже немає чого чекати. Ходімо до квартири.

Він побачив, що мати Андерса досі стояла й дивилася на дорогу, хоч автомобілі давно вже поїхали. Йому відверто стало шкода її, і на мить він подумав, що варто підійти до неї й висловити кілька слів співчуття та розради. Але Лена схопила його за руку й вказала на під’їзд. Він зітхнув, знизав плечима й пішов за нею на обшук.

Двері помешкання Андерса Нільссона були відчинені, і вони одразу ж увійшли досередини. Патрик огледівся й знову глибоко зітхнув. Квартира була у вкрай занедбаному стані, і Патрикові здалося, що навряд чи їм вдасться знайти бодай якусь цінну річ у такому безладі. Вони попростували повз гору порожніх пляшок, намагаючись пробратися до вітальні та кухні.

— Ой дідько! — Лена презирливо похитала головою.

Вони дістали з кишень гумові рукавички та приготувалися відбирати речові докази. Після мовчазної згоди Патрик пішов оглядати вітальню, натомість Лена залишилася проводити обшук на кухні.

Вітальня Андерса Нільссона пробуджувала шизофренічні відчуття. Брудна, закидана всіляким лахміттям, майже без меблів і особистих речей, вона була подібною на класичну квартиру наркомана. Те, що Патрик неодноразово бачив за роки своєї роботи в поліції. Натомість він ніколи не бував у квартирі наркомана, стіни якої були прикрашені витворами мистецтва. Картини висіли так щільно одна до одної, що цілком заповнили стіни від підлоги й аж до самої стелі. Кольори вибухали, немов феєрверки, і Патрик ледь стримав імпульс затулити рукою очі, які пекли від такого яскравого спалаху. Картини були абстрактні й виконані лише теплими барвами. Це приголомшило Патрика: подив пронизував його тіло, і він ледь міг триматися на ногах, тож силоміць змусив себе відвести погляд від картин, які, здавалося, ось-ось вистрибнуть зі стін прямо на нього.

Він почав обережно оглядати речі Андерса. Однак їх було так мало, що дивитися майже не було на що. Раптом Патрик подумав, що вдячний за те, яке розкішне життя він мав порівняно з Андерсом. Тепер його проблеми здавалися вже не такими серйозними. Він дивувався тому, яким палким може бути бажання людини вижити навіть за таких нікчемних умов. День у день, рік у рік людина крокувала далі. Чи були в житті Андерса хоч якісь радощі? Чи переживав він коли-небудь такі почуття, які надавали б його життю справжнього сенсу? Чи відчував він радість, надію, щастя, захоплення? Або ж усе вимірювалося черговою пиятикою?

Патрик оглянув усе, що було у вітальні. Він доторкнувся до матраца, аби побачити, чи не заховав Андерс щось усередині, перевірив усі шухляди в єдиному комоді та подивився, чи немає нічого під ним. Він обережно зняв кожну картину, аби знайти щось за ними. Нічого. Абсолютно нічого не привертало його уваги. Він вийшов до кухні, аби дізнатися, чи не пощастило Лені знайти щось цікаве.

— Який свинарник! Як можна жити в такому безладі?

З відразою на обличчі вона перебирала вміст сміттєвого пакета, який до цього витрусила на газету.

— Знайшла щось цікаве? — запитав Патрик.

— І так, і ні. Я знайшла кілька рахунків, що лежали в смітнику. Було б дуже цікаво отримати докладну інформацію й послухати розмови. А все інше — дрібниці. — Вона знервовано стягнула рукавички. — Що ти скажеш? Можна вже йти звідси?

Патрик подивився на годинник.