Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць 📚 - Українською

Лариса Володимирівна Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

156
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць" автора Лариса Володимирівна Денисенко. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 52
Перейти на сторінку:
i вродливий. Та ще тому, що вiн нiкому не давав надiї, але дiяв вправно й талановито.

Палата була розрахована на шiстьох. Шiсть жiнок, що лежали. Нi, не жiнок. Шiсть випадкiв переломiв. Лiкарi орiєнтувалися не за їхнiми прiзвищами, а за характером отриманих ушкоджень. Отже, матiр збила машина. Мати була - надгвинченим переломом стегна, переломом литки та мозковим струсом. Одна бабця невдало намагалася наздогнати трамвай, у результатi вона була - Перелом шийки стегна та лiвої руки. Ще одна стара вiшала фiранку, впала зi стiльця й набула статусу Струс мозку та Перелом кiсточки. Дiвчина, що займала лiжко бiля дверей, напилася, тому що зрiзалася на iспитi. Захотiла подихати свiжим повiтрям, вийшла з хати (причому вирiшила, що за дверима сходiв немає, а є маленький низенький порiжок, на який вона легко ступила), у фiналi - перелетiла через десять сходинок. А коли отямилася, стала Переломом обох нiг, правої руки та сильним Струсом мозку. Обличчя її було бiле, наче шкiльна крейда, а бiля очей - чорнi величезнi кола. Вона жартома називала себе пандою. Дотепний i кумедний китайський ведмедик. Бiлявка з карими очима, яка вважала себе досвiдченим водiєм, врiзалась у стовп, отже - Сильний Струс мозку, Перелом ключиць, Перелом правої руки.

На лiжку ж бiля вiкна лежала голова. Сива голова без тiла. Сива голова, вiд якої йшла потужна енергiя. Чорнi вуглини-очi, тонкий породистий нiс, пiдтиснутi губи. Коли я увiйшла в палату й побачила цю голову, я вiдсахнулася. «Ма, а що там?» «Залiзова Вiра, легенда цiєї лiкарнi, вона лежить тут другий рiк поспiль». Поруч iз Залiзовою Вiрою сидiв iнтелiгентний старий i читав газету. Вiн поводився так тихо, що я не вiдразу помiтила його. Сидiв i погладжував простирадло. Вона не дивилася на нього. Пiд простирадлом, я знала, мало бути тiло Вiри, але не було видно нiяких опуклостей, нiяких обрисiв, нiчого навiть не вгадувалося.

Вiра Андрiївна була прокурором. Подейкували, що через неї жодна миша не прослизне, а сама Вiра вмiє прослизнути всюди, якщо це буде потрiбно прокуратурi, вiдновленню чи встановленню справедливостi та законностi. Невловна месниця. Неприборкувана, норовлива, владна. Вiрi не вдалося прослизнути перед звичайною «Волгою», за цим фактом порушили кримiнальну справу, шукали для годиться. Не знайшли. Вона вiдразу сказала, щойно повернулася до тями: «Шукати не стануть». Вiру збирали зi шматкiв. Хребет, ноги, руки. Скрiплювали, але погано загоювалося, погано зросталося, зросталося неправильно, її знову ламали, знову скрiплювали. Фiксували. Апарати Iлiзарова, болти, мутри, шруби. Залiзова Вiра.

Вона не пiдкорялася. Крiзь сльози, стиснувши покусанi до кровi губи, вчилася з медсестрами ходити. Вiдкидала слабким рухом їхнi турботливi руки. «Все. Сама. Ну, пiшла, годi тут, пiшла, стара хвойдо!» Скажена внутрiшня сила. Iнодi вона падала, пiдводилася, чiплялася за ноги, руки, халати, щiлини на пiдлозi, байдужi нiжки койок. Вона пила. Пила дуже часто. Напивалася, а тодi голова на подушцi сигналiзувала про це рум'янцем, що мiнився на запалих щоках. Пити вона почала пiсля того, як помер вiд саркоми її син. Вона не змогла прийти на його похорон. Фiзично не змогла. В той час i мови не було про те, що вона взагалi колись устане. Хоча б колись. Вона лежала розiбраним конструктором, а її хлопчик лежав «у дубовiй колисцi, яку гойдала не рiдна мати, а чужа стара з косою». I два її простирадла були мокрi, хоч викричуй. Верхнє - вiд слiз, а нижнє - вiд поту.

Я їй сподобалася, вже не знаю чому. Спочатку я її уникала, наскiльки це взагалi було можливо в тих умовах. Потiм вона просила щось пiднести. Тодi - просто посидiти з нею, поговорити. Почитати. Вона показувала свої фотокартки. «Дивися. Була ж красунечка, га?» На мене дивилося чорно-бiле погордливе обличчя, впевнене в собi. Строгiсть погляду, жодної схильностi до компромiсiв. Сила. Знову ж таки - величезна внутрiшня сила була в тому дiвочому обличчi. I деяке вiдсторонення. Класична врода. Темноволоса Марлен. Такi жiнки носять свiтлi панчохи на пiдв'язках, обов'язково коричневi туфлi на високих пiдборах, пiджаки у талiю, вузькi спiдницi. На комiрцi застиг подарований кимось, мабуть, прихильником, недбайливо пришпилений спалах блискавки. «Нiколи не ходи до прокуратури, Ганно. Тебе не скрутять, а отже - зламають. Бачиш? Я нiколи в життi не ламалася, нi з чоловiками, нi зi злочинцями, нi з можновладцями, пробивалася, рухалася вперед. Тiльки вперед. Завжди кидалася правдою, незважаючи нi на що. I що? Що ти бачиш? Суповий набiр дворовим собакам». Менi було цiкаво з нею.

Потiм почалися її ревнощi до мами. Iнодi такi дитячi. Iнодi - чоловiчi, сильнi, навiженi. Як тiльки я сiдала поруч мами, брала її за руку, заспокоювала, робила їй зачiску, розповiдала родиннi iсторiї, Вiра пiдводила голову i про щось просила мене: подати, принести, прибрати, вiдчинити вiкно, зачинити дверi, ввiмкнути свiтло, вимкнути свiтло, покликати сестричку. Вона могла обiрвати нашу розмову: «Так. Чого ти тут всiлася? Тобi нема що робити вдома, на роботi? З нею все добре, то й що, що зависока температура. Не цукрова вона. Не розтане. Ти що, лiкар тут? Iшла б краще додому, читала щось мудре, розвивалася, замiсть шмарклi розпускати тут». Потiм вона почала погейкувати на мене й коверзувати. «Чого ти вдягла цi штанцi? Що, не те щось iз ногами? Гарнi ноги не будуть гарними, якщо не дати їм це вiдчути, зрозумiло? Щоб сюди бiльше в штанах не приходила. Второпала?» «Хто так фарбує очi, ти що, зiбралася на панель?» «Стеж за тим, як говориш, що за наголоси? Мене вiд такого знудить». Моя мати i її чоловiк не знали, як з нею поводитися, щоб вона дала менi спокiй. Я приносила їй воду, вона умисне проливала її, а потiм гострим пiдборiддям репiжила менi по руцi. «Роззява». «Корова». «Незграба». Як ляпаси. В мене з'являлися синцi, я стискала зуби й терпiла. А вона дивилася на мене довгим поглядом. Мовчки. I безгучно реготала. Трясся тонкий кiнчик її римського носа.

«Пiдходь сюди». «Сiдай поруч». «Почитай менi це». «Поговорила? Змiни менi бiлизну». «Я дещо тобi хочу розповiсти. Йди сюди». «Давай хильнемо. За все моє гнилля - юриспруденцiю, i це твоє, чим ти там займаєшся? Так-так-так. Хильнемо! Хер з нами, хер з ними, за рiзнi хери!» Вона хрипко реготала. Коли до матерi приходили родичi, друзi, спiвробiтники, сусiди, вона починала говорити надсадно, щоб усi чули. «Чого до цiєї манди приходять, приходять? А я все сама. Як смердючий собака, сама й сама. Менi ж гiрше, я слаба зовсiм, менi зле, а з нею панькаються, як iз

1 ... 35 36 37 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць"